— Відрізай, мамо, чи я сама ножицями пройдусь, — донька плакала, сидячи на табуретці. Хвилі пшеничного волосся струменіли по спині та торкалися сидіння.

— Що мені тепер через брата в дівках сидіти все життя?

Тетяна Петрівна глянула на чоловіка, але ножиці не взяла.

— Не шведи, — батько забрав інструмент із її рук, — істерику влаштувала. Я ж не казав, що зовсім не можна заміж, людину гідну треба знайти, а потім вирішувати.

– А що вирішувати, тату, я вже давно все вирішила.

— Тобі лише вісімнадцять, мала ще.

— Паспорт є, отже, можу робити все, що я хочу. Сама тоді косу обріжу.

— Мати, ну хоч ти її напоум!

Мати лише посміхалася, згадуючи свою молодість. Вона стояла, підперши однією рукою щоку, у своєму старому ситцевому халаті та кивала.

Їй чоловік зробив пропозицію відразу після випускного вечора у школі. А восени вони зіграли весілля, бо мати вже носила під серцем синочка.

Батько ж бачив у дочці все ту ж сміливу Маринку з двома бантами на голові. Він вів її до школи першого класу, а вона підстрибувала від радості. Коли вона встигла вирости?

Іван Сергійович махнув рукою і вийшов надвір.

— Чого ти батька мучиш? У нього ж турбот ціле подвір’я, а тут ти сарафаном крутиш, встигнеш. Придане не підготували, а все туди ж. Атестат отримай для початку.

— Тобі добре говорити, у тебе є батько. А в мене Кольку відіб’ють, що робитиму?

– Що, що? Іншого нареченого знайдеш. Відповідального та справжнього мужика. Якщо твого Кольку дівки як бика туди-сюди водити стануть, може й не потрібний такий кавалер.

Марина сиділа на тій самій табуретці та погляд її, спрямований в далечінь, був задумливий. У родині Коновалових було двоє дітей. Старший син Сергій та молодша Марина.

Різниця сім років була непереборною між братом і сестрою. Він завжди вважав її маленькою, не сприймав те, що радила Марина щодо незаміжніх дівчат, що попереджала.

Сергій ніяк не міг визначитись. Жодна зі знайомих йому красунь не торкнулася серця. Та й хороводи водити не було коли, син разом із батьком працював механізаторами, тримали корів, курей, свиней, кроликів, город великий засаджували, косовище мали, все самі.

Марині не терпілося заміж частково і через весь цей спосіб життя, через важку повсякденну працю. Микола планував переїхати в місто з селища і ця перспектива приєднатися до жінок, що прогулюються парком, з зачісками та манікюром дуже дівчину манила.

Тому тема весілля підіймалася в розмовах дочкою часто, і вже не сприймалася батьками серйозно.

***
— Коновалови, вам газета, — простягла Марині згорнуту газету молода жінка.

Марина подякувала, а сама стояла і розглядала листоношу.

«Серйозна, ладна така, обличчя світле, миле і кільця на пальці немає. Мовчить, у вічі не дивиться. Ділова, наче ковбаса».

Нова співробітниця, яка працює на посаді листоноші, всього місяць була немов протилежність бабі Клаві, яка розвозила пошту завжди, скільки Марина себе пам’ятала.

Баба Клава була огрядна, весела, завжди новини всі доповідала, від неї й дізнавалися мешканці, де що відбувається, газети не потрібні були. А потім її не стало. Тільки й залишився старий велосипед та сумка.

– Сергій! Іди сюди, та швидше.

– Що? Чого кричиш?

— А ця тобі, як, дивись, педалі енергійно крутить?

— Тьху, думав, сталося що. Ти знову за своє. Іди, кроликів годуй.

— Я піду, а ти в черговий раз упустиш своє щастя, — передражнювала сестра.

– Вона ж стара для мене і дитина в неї.

— Ось подивися, вже все про неї знає, а каже, не цікавить. З чого стара? Одягнена просто як капуста, хустка ця, холодно ж на веліку.

— З хлопцем вона живе, йому років чотирнадцять, ось лічи, старша вона чи ні. Що там у тебе з математики було?

– Чотири. По-твоєму, якщо з дитиною жінка, то щастя не заслужила?

— Заслужила, чому. Але й ти не забувай, що в мене вибір який, — і брат розвів руками.

— Ну й пишайся до пенсії! Хороших швидко розбирають, залишиться не зрозумій хто.

Сергій хотів сказати, що вона сама ще в дівках сидить, і черги з наречених за парканом немає, отже, не така й хороша, але рота не відкрив. Подивився на сестру.

Сестра зовні дуже була схожа на батька. Висока, худенька. Для сільської роботи не приваблива, а ось для міста якраз. Модельна зовнішність, і цей погляд.

Сергій був у матір, наче змінилися вони з батьком, коли народилися діти. І природа увібрала у нащадків найкраще. Син не славився високим зростом, але був кремезний, на таких працювати й працювати, як то кажуть.

Весна швидко загубилася в турботах і посівній, і ось уже літо зарясніло різнокольоровими полями, розлилося солодким запахом полуниці по полях.

Сергій із батьком готували робочу техніку до збирання врожаю. Батько відправив сина до міста, одержати запчастини, а сам продовжував ремонт.

Сергій повертався назад. Асфальтована дорога спритно повернула ліворуч, а Сергій поїхав прямо до селища.

На одному з пагорбів він побачив листоношу. Вона сиділа спиною до дороги, перед нею лежав велосипед. Фігурка її здригнулася, коли почувся шум наближення машини. Вона не обернулася. Тільки зсунула свою хустку на чоло. Сергій повернув з дороги та зупинився поряд.

— Здрастуйте, — голосно промовив він, підійшовши ближче. — Допомога не потрібна, чи можу підвезти? – показав він у бік позашляховика.

— Ні, дякую, я відпочиваю, — сказала вона і спробувала прикрити ногою спущене колесо.

— Ой, та у вас колесо спущене,— Сергій одразу ж сів і почав оглядати шину.

– Так? — здивовано скинула вона брову. — Я відпочити сіла, тут гарно, навіть не помітила.

Вона стала стягувати з себе хустку, щоб сказане збігалося з дійсністю, а Сергій завмер. Він уже просто тримав у руках піднятий обід колеса і не міг відірвати від листоноші погляд.

Завитки каштанового волосся, наче звільнившись з ув’язнення, розсипалися по її плечах. І сірі, на перший погляд, очі її вже мали зелений відтінок. Вона посміхнулася. Сергій потанув.

Скільки їй років, чи є в неї діти, чоловік… його нічого не цікавило. На той момент він зрозумів, нарешті, що таке кохання.

Відвести погляд він уже не міг. Йому здавалося вічністю відмахнутися від настирливих комарів і прикрити на мить очі. Дихати було неможливо. Сергій зніяковів. Це відбувалося з ним уперше.

— Спробую накачати колесо, — нарешті зміг видавити Сергій.

— А ні, дякую, не треба, мені брат накачає, — відмахнулася вона.

Сергій підвівся, щоб не показати їй, як затремтіли його ноги, схопив велосипед і хотів забрати його до машини.

Листоноша теж схопилася і спробувала свій велосипед повернути на місце. Так і стояли вони, дивилися один на одного.

– Я сильніший, – сказав він і легко потягнув велосипед на себе, – тут йти пішки та тягти на собі велосипед ще кілометрів сім, вісім. Я довезу.

– Я навпростець, так коротше. Відпусти.

А Сергій не міг. Та й уперше у його житті йому відмовляли. Будь-яка дівчина з села сама напросилася б до нього в салон, щоб просто покататися. А ця.

— Ну й ду… Там болото. — Сергій кинув, відштовхнувши від себе з силою ту частину велосипеда, що тримав, і відвернувшись, пішов до машини.

Більше він навіть не глянув на неї. Проїхав повз. Біля пошти в селищі зупинився і зайшов до магазину, який був у відділенні. У горлі пересохло, нестерпно хотілося пити.

— Сергію, ти з міста? — подаючи решту, спитала працівниця пошти.

— Так, — спустошивши півпляшки води, відповів він.

— А Сашку не бачив по дорозі? Потрібно термінову телеграму вручити.

— Листоношу цю вашу?

– Так, Олександру.

– Бачив. Зупинився я, навіть запропонував підвезти, вона проколола шину. Уїдлива, думав, з’їсть, велосипед із рук вирвала.

Працівниця пошти розхвилювалася.

— Дурень ти. У неї батьки на машині розбилися, вона з братом на руках сама залишилася, от і не їздить на автомобілях. Ех, ти!

– Я ж не знав! — почав виправдовуватися Сергій. – Хто б розповів.

– Так. Поїхали до Михайлових, повеземо телеграму, зараз закрию пошту.

Сергій відвіз робітницю пошти за адресою та назад. З’їздив до батька та віддав запчастини. А Олександра так і стояла перед очима.

— Ти чого, синку? Переодягайся, допоможеш.

— Справа в мене залишилася, тату. Я на дві години піду.

– Давай, – кивнув батько.

По вибоїстій дорозі Сергій летів. Саша знову стояла біля узбіччя, чекала, коли проїде машина. Майже половину шляху вона пройшла.

Сергій повернув з дороги, вийшов, закрив машину та підійшов до неї.

– Давай, – відібрав він велосипед.

– Я не поїду! — сказала вона і міцно стиснула руку.

– Я не пропоную їхати. Велосипед або в машину віднесу, або поведу сам.

– На, – Саша відпустила руки та пішла вперед.

Сергій це розцінив як «веди».

Спершу мовчали. Потім Сергій набрався хоробрості та сказав:

— Сергій мене звуть.

– Я знаю. Коновалови ви.

– Так, – підтвердив він.

– А я Саша. Олександра.

– Ага. Теж уже знаю. Телеграму Михайловим відвезли, не хвилюйся.

– Телеграма була? Термінова?

– Була. Вручили.

— Ти не уявляєш, як мене врятував! Я ж не думала, що колеса такі не надійні, а до сусіднього села треба з’їздити буде. – Саша посміхнулася.
Сергій навіть зупинився.

– З мене пиріг. Чи ти млинці більше любиш?

— І пиріг, і млинці, і… — Сергій зрозумів, що надто старається. Усвідомив, що поводиться як підліток. — Я в їжі не вибагливий.

— А я цибулю варену не люблю. Я її пересмажую з морквою і лише тоді до супу додаю.

— У мене мама так робить. Смачно.

– Ага, – кивнула вона.

Сергій сам не помітив, як Олександра зменшила темп і пішла трохи повільніше, як почалася розмова і зупинитися вже не могла.

Сергій провів Сашу до пошти та залишився стояти, коли вона зникла за дверима.

— Сергію, ти чого? — спитала Саша, побачивши його у вікно і вискочивши надвір.

— Велосипед полагодити треба.

— Завтра вже. Все, дякую, можеш іти.

Сергій не хотів іти. Йому хотілося стояти біля пошти вічно, чекати, коли з дверей вийде Олександра. Це було божевілля, інакше не скажеш.

– Машина.

– Що? – перепитав він.

– Машина залишилася там у лісі.

– Так, я пам’ятаю.

Сергій із батьком з’їздили, забрали машину. Вже вдома за пізньою вечерею мати якось дивно подивилася на сина. Марина обернулася до неї та сказала:

— Ну, я ж тобі казала.

Мати сіла за стіл, підсунула до себе чашку з чаєм і посміхнулася, дивлячись на батька, який нічого не підозрював, а потім на задумливого, з легкою усмішкою на обличчі сина. Він нічого не їв, дивився в тарілку.

— Все, чи можна тепер сватів запрошувати, чи будемо чекати, коли ваш орел зробить ласку повідомити?

Сергій глянув на сестру і показав кулак.

— Я вже знаю, мені сорока принесла на хвості.

Мати тактовно промовчала і торкнулася дочки за руку:

— Микола давно не заходив, як у нього справи?

— Роботу хорошу шукає у місті, на весілля багато грошей треба, — відпивши з чашки, сказала дочка і подивилася на брата.

— На прибиральній міг би з нами заробити, якби залишився.

— Ми в місті будемо жити, — сестра зробила ковток чаю.

Батько, який не розуміє, що відбувається, стежив за розмовою, повертаючи голову то в один, то в інший бік:

– Мати, ти в курсі?

Вона мовчки кивнула головою.

– А, ну тоді розкажеш.

Сергій стояв на ганку, задерши голову вгору. Стояв так нерухомо вже хвилин двадцять.

— Завтра рано вставати.

— Не можу навіть заплющити очі.

Мати взяла сина за руку.

— Тоді не сумнівайся, Сергію, це справжнє почуття, і це тільки початок, воно зростатиме й міцнітиме, — закивала мати.

Сергій зітхнув.

— Ніколи б не подумав, що таке можливе і я на самому початку шляху.

– А вона?

– Я не знаю, – знизав він плечима. – До речі, вона сказала, що цибулю спочатку обсмажує, а потім у суп.

Мати посміхнулася:

— Значить, подобаєшся. Ти про неї вже знаєш більше, ніж усі інші.

Мати погладила сина по спині та пішла в будинок. А Сергій ще довго стояв на ганку, згадуючи всі деталі минулого дня і малюючи у своїй уяві безліч наступних.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі!