Віктор сидів на робочому місці, похмуро підперши щоку рукою, абсолютно без будь–якого настрою.

Було 31 грудня.

Всі навколо чогось метушилися, навіть начальник кудись побіг.

Але через десять хвилин він повернувся з ігристим і голосно гукнув:

– Ану–но, облиште роботу, на сьогодні все! Я зараз вас привітаю зі святом, роздам неселичкі подарунки і бігом ви додому! І я теж…

– Так! Так! – пролунало з усіх боків.

Ігристе випили, подарунки роздали, всі дружно встали і розбіглися, лишився один Віктор.

– Ну а тебе що, проводжати з офісу треба? – запитав його начальник. – Дивлюся ти невеселий. Що, ти так і не помирилися з Оленкою своєю?

– Ні, та й не буде вже ніякого примирення, вона зі своїм Олегом поїхала кудись, ніби за кордон.

– А скажи, як так вийшло, що він у тебе її з–під носа відвів, у вас начебто все до весілля йшло?

– Жінок у наш час більше гроші притягують, а не справжнє кохання. Їм діаманти, моря та закордонні відпочинки подавай, а інакше ти невдаха. В Олега це все є, а в мене поки що тільки почуття до неї, на які їй все одно…

Іван Сергійович важко зітхнув, йому було незручно перед своїм підопічним, адже з його подачі в нього все зруйнувалося…

– Так, шкодую, що я його на свій ювілей до нас тоді запросив, – сказав він.

– До чого тут ви?! – обурився Віктор. – У нас в принципі вже йшли розмоси щодо моїх грошей. Вона все шикарне весілля хотіла, сукню за шалені гроші.

А я її відмовляв, казав, що гроші я вклав у наш із вами бізнес.

Запропонував скромне весілля і медовий місяць десь в Італії.

Вона гримнула дверима й пішла.

А потім вже підійшла до Олега, який так вчасно прийшов того вечора і співала йому на вушко, от той старий і повівся.

Якщо чесно, то я навіть десь і радий. Мені з її запитами не впоратися, та й мені дружина потрібна, справжня, а не таку, яку тільки на вечірки, на показ водити можна…

– А чого тоді сумуєш? Новий рік нема з ким зустрічати? Поїхали до нас, моя Олечка завжди такий шикарний стіл накриває, – запропонував начальник.

– Дякую за запрошення, але я до мами зараз їду, вона на мене чекає. З прийдешнім вас, Ользі Василівні привіт і мої найтепліші побажання…

…Мама справді чекала на Віктора, але тільки не вдома, вона вже тиждень лежала в лікарні.

Ось туди він і попрямував з повною сумкою фруктів, з усілякими смаколиками з кафе.

Він привітав маму і двох жінок, які лежали з нею в палаті, зі святом.

Більшість людей розбіглися додому, а мама відмовилася, сподіваючись, що без неї він помириться з Оленою.

Але вона помилялася, а йому не хотілося у свято її засмучувати.

А її сусідкам, літнім жінкам, нікуди було йти, одна з села, друга самотня.

Потім він заніс лікареві коробку цукерок та ігристе, а потім зі спокійною душею подався додому…

…Коли Віктор під’їхав до будинку, то зрозумів, що собі він нічого з їжі не взяв, а в холодильнику в нього порожньо.

Чоловік зітхнув і дістав з багажника пакет з ігристим. Він подумав, що треба було б зайти в магазинчик неподалік, але Вікторові стало ліньки. І він пішов додому.

Він зайшов у ванну, помився, вдягнув спортивний костюм, увімкнув телевізор, а там якраз була реклама піци.

Віктор у передчутті смачненької вечері швидко подзвонив і замовив одразу три різні піци, щоб і на завтра залишилася!

Вже була майже дванадцята, а ніякого кур’єра з піцою і близько не було.

Він відкрив холодильник. Там лежав шматочок сиру, половинка підсохлого батона і баночка червоної ікри.

– О, хоч щось можна на стіл поставити, – подумав Віктор.

Він встиг дістати баночку ікри, як раптом пролунав дзвінок у двері.

– Ого, та невже піца прибула?! За пʼять хвилин дванадцята! – вигукнув він і помчав у коридор.

Він відчинив двері і побачив худенького хлопця в капюшоні.

Хлопець віддав піцу і збирався йти.

– Агов, хлопче, а ти куди?! – сказав Віктор. – Вже Новий рік зараз! Давай заходь, разом веселіше буде!

Віктор завів хлопця у коридор.

– Давай роздягайся і біжи на кухню, – сказав Віктор. – Розкладай піцу і винось її в кімнату, а я швидко дістану ігристе і ми з тобою встигнемо зустріти Новий рік!

Віктор присунув стіл ближче до другого крісла, поставив келихи і гукнув:

– Хлопче, а як тебе хоч звати?

Раптом за спиною почувся якийсь дивний голос. Віктор обрнувся і так і застиг від несподіванки.

– Юлія я, можна Юля…

Віктор здивовано дивився на дівчину, яка стояла у дверях.

– То ти дівчина! – ахнув він. – Вибач, що прийняв за хлопця. О, все тримай келих, потім розберемося…

Новий рік вони зустріли, сміючись, їм обом було весело від цього невеликого непорозуміння.

– А мене звуть Віктор. Скажи, як так вийшло, що ти розвозиш цієї святкової ночі піцу?

– Я сестра власника піцерії, просто брат заслаб, а черговий хлопець, котрий мав розвозити піцу в цьому районі сьогодні ввечері, не вийшов на роботу. Ось я і одяглася як хлопець і розвозила сама, ти був останнім замовником на сьогодні.

Поки вона все це розповідала, Віктор милувався дівчиною, вона йому так сподобалася своєю безпосередністю та природною зовнішністю, адже вона була не нафарбована, але така гарна.

– А ти чому один?

– Тому що взагалі один, а тепер з тобою, дякую, що не відмовилася зайти.

– Та як би я відмовилася, якщо ти мене затяг у коридор і майже завів на кухню, – вона заливисто сміялася. – Розкладай піцу! – повторила вона його грубуватим голосом.

Віктор теж від душі сміявся, потім згадав, що голодний і запропонував:

– Давай їсти піцу, бо в животі вже бурчить!

Такого незвичайного та веселого Нового року ні в кого з них не було. І ще їм було так комфортно вдвох, що здавалося, вони знали один одного все життя.

Під час тосту за знайомство Віктор, дивлячись на Юлю, сказав:

– Цікава штука – доля, непотрібних людей від нас відводить, а потрібні самі знаходяться.

Бачиш, яка вона, навіть у свято не втомлюється працювати, організувала нашу з тобою зустріч!

…Через рік вони вже зустрічали Новий рік з мамою Віктора, яка невпинно раділа за щастя сина, і з братом Юлії та його родиною, який так вчасно заслаб рік тому.

Молоді, розповідаючи вкотре історію їхнього знайомства, дякували долі за її вміння підлаштовувати ситуацію на потрібний лад і вести всіх у правильному напрямку…

КІНЕЦЬ.