«Мамо, ти що зовсім з глузду з’їхала?»

Слова доньки боляче і хльостко вдарили Ліду, ніби отримала удар під дих. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.

«На нас вже пальцем тикають, мати загуляла, ну гаразд би батько, він мужик, а тут мати! Жінка! Берегиня сімейного вогнища. Тобі не соромно?»

Сльозинка викотилася з ока Ліди, затрималася на мить і впала їй на руку, за нею друга… скоро сльози просто капали безперервно, а донька все бушувала.

Костянтин, чоловік Ліди, сидів на стільці, понуро опустивши плечі і випнувши нижню губу.

— У нас батько хворий, ти що? Що ти твориш? За ним догляд потрібен. — Костя схлипнув. — Хіба так роблять? Мамо? Він тобі молодість усю віддав, ви з ним дитину виростили, а тепер що? Коли захворів, ти вирішила хвостом вильнути? Ні вже, моя люба, так не робиться…

— А як робиться? — запитала Ліда.

— Що? Та ти що, знущаєшся? Подивись тато… вона знущається.

— Я тобі, Таню, ніби не мати рідна, а ворог лютий… От ти за батька-то як схопилася…

— Мамо! Що ти вигадуєш, що ти із себе сироту вдаєш? Ні, сил моїх вже немає, ніяких… я зараз подзвоню бабусі, ось вона нехай з тобою і розбирається, ганьба яка.

— Уявляєш, — обернувшись до батька, каже Тетяна, — я йду з університету, а вони… йдуть по алеї, під ручку… він їй віршики читає, напевно з власного твору, сам склав так, мамо? Про кохання мабуть, віршики?

— Зла ти, Таню, зла і дурна. Молода тому що…

«Дивись, га? Ні краплі каяття, ну все… я дзвоню бабусям, обом, нехай ідуть і розбираються з тобою, у нас вже сил немає з татом.»

Ліда мовчки розпрямилася, розгладила складки на домашній сукні, зняла невидимі порошинки. Встала.

— Гаразд, дорогі мої, піду я.

— Куди, Лідо?

— Йду я від тебе, Костя…

— Як це йдеш, куди… А я? Я як?

Донька, в цей момент, злобно виблискуючи на матір очима, говорила щось емоційно по телефону.

— Таааань, Таню, — заголосив, ніби по покійнику, Костя, — Тетяно…

— Що? Що, тато? Спина? Де боляче?

— Ооой, ой… Таню… вона… мати… йде, сказала.

— Як це йде? Куди? Мамо… ти що надумала знову? На старості літ?

Ліда посміхнулася. Вона акуратно складала речі у валізу. Вона вже хотіла піти, але захворів Костя, загострився остеохондроз, як він, бідолаха, мучився, як завивав…

— Лідо… у мене там грижа, мабуть…

— Не показало ж, МРТ робили.

— Ой, та багато там вони знають, ті лікарі… Вони знаєш, Лідо… вони спеціально спочатку не говорять.

— Так? І для чого?

— Ну… щоб потім, чуєш… побільше грошей витягнути, у нас на роботі у Петровича так само… хондроз – хондроз, мазі там таблетки, а потім он… грижа, чуєш, та ще якась страшна, назва така…

Ліда мовчки займалася своїми справами, тоді вона не пішла, не змогла залишити бідолаху. А тепер…

— Скільки того життя, Лідо, — чує вона голос подруги Єлизавети, — ти ж, як рабиня у них, гаруєш на них, ну. Що хорошого ти бачила від свого Кості? Нічого, — приплеснула Єлизавета по столу долонькою. — Усю молодість гуляв, адже гуляв, як собака… навіть додому цю, як її… перукарку, чорт… як вона?

— Мілка.

— О, точно, Мілка, як корова на шоколадці, тягав, згадай. Ти на двох роботах, та ще підробіток, а Костя на диванчику. Кості треба в санаторій, у нього спина хвора, Костенька летить в санаторій, на море, а Ліда на город спочатку до свекрухи, а потім до мами чи навпаки? А те, що Ліда в сорок років ногу волочить, це нічого, це нормально, так?

— Ну, Лізо, — виправдовувалася тоді Ліда, — Костя він…

— Що він? З якогось іншого тіста? Ааа… точно, він же чоловік, священна тварина. Подивися на інших чоловіків, подивися, та вони жили рвуть, щоб родина ні в чому не потребувала. А у вас навпаки, ти пластаєшся, як… а цей… пристосуванець.

— Лізо, — несміливо подивившись на подругу, каже Ліда, — все запитати тебе хотіла, ти ніби не любиш Костика… ніби він тобі щось зробив. Усе життя цураєшся його, на свята не збираємося разом…

Задала запитання Ліда, а сама боїться, а ну, як відповість подруга, що мовляв, почуття були між ними…

— Гаразд, скажу…

Ліда вся стиснулася.

— Ні за що мені твого недолугого любити, розумієш. Все життя пам’ятатиму і відмитися ніяк не можу від спогаду цього, як він липкими рученятами своїми по тілу моєму шарив. Ти ж пам’ятаєш, я змолоду спала, як убита, з гармати не розбудиш. Ми тоді день народження його відзначали на дачі, ну я і заснула, ще з Михайлом ми тільки зустрічалися.

Ти мені в кімнаті веліла лягти, я перебрала тоді трохи, прокинулася, дихати важко, а цей… чорт… своєю смердючою рученяткою рот мені закрив, а другою рукою по тілу мені шарить, у ліфчик заліз, чкурнув.

Як я вивернулася тоді, я ж йому пику всю подряпала, ти не пам’ятаєш, напевно, він на кота звалив, чужого… Знаєш, що найстрашніше?

Матір його на сусідньому ліжку ж лежала і спостерігала все, а потім мені висловила, що сама, мовляв, я, винна, спокушала Костеньку.

Я пригрозила тобі все розповісти, а вона розсміялася, сказала, що нікуди ти не дінешся… А якщо рипнуся, вона тобі скаже, що застала, як я до Костика в штани лізла…

Ось я і поїхала тоді швидко, зрозуміла, що не витримаю, висловлю все, не хотіла родину твою руйнувати, мені тоді здалося, що ти так раділа, що у тебе є Костик.

Ти, здається, Танею була вагітна тоді. Тому я все життя йду — коли він приходить, намагаюся не залишатися з ним один на один, я за Михайла боюся, просто знаю, варто мені поскаржитися, він розмаже твого Костика. Я боюся втратити з тобою дружбу, ти станеш на сторону чоловіка…

Ось нарешті висловилася.

Ліда мовчала…

Як так? Подруга стільки років терпіла… У Ліди давно почала пелена з очей спадати, вона спостерігала за тим, як до інших жінок ставляться їхні чоловіки. Вони були справді заміжня.

— Ой, мені треба з Віктором, Петром, Григорієм, Василем порадитися, — говорили знайомі жінки.

Вони показували подарунки від чоловіків, хвалилися спільними фото з відпочинку, у Ліди була сімейна фотографія раз на рік, на день народження Кості. Жінка якось спробувала пригадати, а що їй дарував чоловік… такого значущого? Аааа… пилосос, гриль, тому що Костя дуже любить стейки…

Парфуми, так… У свекрухи стояли в серванті, років сто їм, надав презент, та її й хвалився, гордий ходив. Ні, ну на восьме березня три тюльпани і гілочку мімози — це так… а на день народження троянду…

«А, як так вийшло, — задумалася Ліда, — що вона життя своє… ніби як проспала.»

Правда Єлизавета висловилася жорсткіше, коли вони розмовляли на “чистоту”.

— Лізо… а ти раніше сказати мені не могла?

— Раніше? Тобі? Та що ти… ти ж уся чарівна, ти ж жертовна вся, у Костика гастрит, у Тетянки фігурне катання, у мами дача зі свекрухою, а Ліда на всіх гарує… Ось скажи мені, Лідусю, поклавши руку на серце, а ти свіжі заготовки їла коли-небудь?

— Як це?

— Ну так… не з позаминулого року, а свіжі?

— Та ти що… ми ще ті не з’їли, — сказала і осіклася, забарилася.

Сама потім до подруги прийшла, не скаржитися, ні, просто виговоритися треба було.

— Мишко, на риболовлю поїдеш? — запитує чоловіка подруга.

— Та щось не хочеться.

— Треба, Мишко, треба. Колю, геть до бабусі, Свєтка слідом… Нам з тіткою Лідою пошептатися треба…

Ось і пошептались, ось і з’ясували все.

— Тетяна егоїсткою виросла, Лізо… Це я в усьому винна.

— Здрастуйте, приїхали, а в чому знову ти винна?

— Та не треба було Костика зі свекрухою слухати, треба було залишити тоді другу дитину, та й мама моя заладила, куди, мовляв, Костя працює п’ять днів на тиждень, Таня тільки в садок пішла…

Я і пішла в лікарню… як мене лікар вмовляла, ні ж, вперлася. А потім все, не вийшло більше… А ти знаєш, він же мене потім звинуватив…

— Я взагалі, Лідко, все життя диву даюся, адже ти начебто й не страшна в мене і розумна, а навіщо ти за цього Костика заміж пішла, га?

Ліда мовчить. А потім видає таке… що подруга дивиться на неї широко відкривши очі.

— Лізо, він шестимісячний же зʼявився на світ…

— Хто, Лідусю?

— Костик. Його бабка в валянці випарювала.

— Як це?

— Ну так… піч витопить, остудить, його в валянок і туди.

— Гик… А ти при чому? Допарювала його потім, чи що?

— Та ні, він один у свекрухи, свекра рано не стало, вони вже у віці були….

— Яка захоплююча історія, не бачу зв’язку, як ти примудрилася за Костика заміж вийти. Я ж тоді на практику їхала, приїхала, а тут сюрприз, а у нас Костик є, щоб його кішки дерли. Давай, за стільки років я так правди і не дізналася, хочу почути твою версію, а то у мене в голові чого тільки немає…

— Я його пожаліла, Лізо… Він такий неприкаяний був, знаєш. Всі хлопці такі ділові, хто на мотоциклі, хто з гітарою, хто брейк танцює або нунчаками, як Брюс Лі крутить… А Костя, він нічого не міг, у нього ще такі окуляри були, знаєш, великі.

— У мене простих слів немає, у мене тільки лайливі лізуть, але я рот закрию, а ти поки розповідай, гаразд?

Подруга обома руками рот собі закрила і сидить, дивиться на Ліду.

— Та що розповідати, мамка у мене сувора була і є, сама знаєш… а цей прилип, як банний лист, я додому йду, а він слідом тягнеться, потім посмілішав, поруч став ходити і все ниє і ниє, ниє і ниє.

Мати моя побачила якось, що стоїмо розмовляємо, ну і… дала мені прочухана, мовляв, на виду у всіх стоїш, якщо ходить, то одружуйтесь…

Так, дурна я була, Лізо, як є дурна, зараз тільки починаю розуміти і розгубилася, ніби пелена з очей спала. Він же все життя хворий — то важке не можна піднімати, то гастрит, то ще щось… Лізо, ти ж пам’ятаєш, я і в гори любила ходити і взагалі… а з ним, я ж доглядальницею стала, знаєш… тоді заміж щось всі виходили, я подумала, ну ніби він спокійний, та нещасний якийсь…

— Пожаліла, так? Як кошеня блохасте, а себе пожаліла? Бідна ти моя… як же так?

— Не знаю, Лізо. Я ж тоді матері плакала, в ноги падала, клялася, що не було у нас нічого… Казала, що не люблю зовсім. А вона мені, знаєш, що? — Єлизавета ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, похитала головою, — мовляв, стерпиться та злюбиться, пів країни так живе і нічого… зате битися не буде і пити не можна йому… Ось так, Лізо… так і живу.

— Може, це вікове, ну як у мужиків, га? Сивина там, біс…

Довго тоді проговорили подруги, і плакали, і сміялися.

— Якби ти тоді від мене не відгородилася, Лідусю…

— Та вони, і мати, і свекруха, та й Костя, мовляв, які подруги у заміжньої… Ось і зустрічалися з тобою так рідко тому.

Згадує Ліда і повільно оглядає кімнату. Піти є куди, вона винайме квартиру, потім подасть на розлучення і поділ майна, хоча чесно… все її руками зароблено, все, до останньої ганчірочки.

Ліда знає, доведеться поборотися, донька стане на сторону батька… ну що ж.

Ні, вона не йде до чоловіка. З Петром у них просто дружні стосунки, не хочеться їх псувати. Та й якщо чесно, хочеться спокою, пожити для себе.

Ух, як її кляли, ууух. Костя — бідний, вона — гуляща, таку сім’ю прекрасну зруйнувала.

— Повернися, повернися до чоловіка, в ноги впади, прощення проси, — кричала мати, а свекруха взагалі серцевий напад симулювала, та Ліду не пройняло… переступила і пішла, от яка… безсердечна, а якщо справді був би напад? — кричала потім свекруха, а всі сусіди на сторону Ліди встали, ось так. Всі бачили, як вона живе.

А ще… Ще Таня прощення попросила і прийшла до мами.

Мати і донька заново вибудовують стосунки, а Ліда вчиться жити.

Костя приходив, чотири гвоздики приніс, у газетку загорнуті… повернутися просив. Не повернулася, а через місяць після розлучення, він уже з Мілкою під ручку дефілював і спина пройшла.

Кажуть, у Мілки не сильно не розслабишся…

Та Ліду це не цікавить, вона вчиться жити, просто жити, а не жертвувати собою. Он Таня, в салон її записала… А Петя в гори покликав, як у юності…

Ніколи не пізно все почати спочатку.

Це вирішиться важко, а потім, як по маслу піде.

Ця історія Ліди — це драматична розповідь про жертву, несправедливість та пошук власного щастя. Вона показує, як іноді люди залишаються в нещасливих стосунках через жалість, обов’язок або тиск оточення, і наскільки важливо знайти в собі сили, щоб змінити своє життя.

Які ваші думки про рішення Ліди розлучитися після стількох років? Чи вважаєте ви, що вона мала повне право на таке рішення?