На моїй карточці залишилося 400 гривень до наступної пенсії, а Іринка вже третій день ходить по хаті, мов барометр перед грозою, бурмоче про ювілей свекрухи і сором, що впаде на нашу родину, якщо я з’явлюся з «порожнім» конвертом.

Чесно кажучи, конверт у думках уже давно порожній, а я — нажахана тим, що донька, яку виростила у скруті й любові, тепер міряє людей сумою подарунка.

І все ж я збираюся піти, бо хіба гідність вимірюється цифрами? Ось тільки одна деталь лишається нерозв’язаною, і від неї залежить не лише мій спокій, а й те, чи зможу дивитися Іринці в очі після свята…

Я вдихаю запах липового чаю, спираюся на підвіконня й повертаюся думками до вчорашнього вечора.

– Мамо, хіба важко зрозуміти, що 200 або 300 гривень у конверті виглядатимуть убого, — Іринка різко поставила чашку на стіл, і ложечка дзенькнула, ніби підтримала її претензію.

– Доню, я живу на пенсію, — пояснюю вкотре, наче шепочу закляття.

– Але ж вони подарували тобі телевізор на твій шістдесятий! Це небо й земля!

– На телевізор вони заробляють щомісяця, а я — хіба що на ліки та комуналку.

– Тоді зроби щось оригінальне! Щоб люди не шепотілися за спиною.

Її слова кололи. У голові крутиться просте, як дверна ручка, питання: чому моїй Іринці важливі чужі язики більше, ніж моє здорове серце?

Вночі довго не сплю — перебираю варіанти. Миготять колаж із сімейних фото, домашні вареники, сувенірна лялька-мотанка. Одне відділення банку працює в неділю: можу зняти двісті «про всяк випадок», але тоді весь місяць доведеться жити на макарони й чай. Або…

На ранок іду до сусідки Насті — вона майстриня зі всяких рукотворів. Спокійна, мов свічка в скляній колбі, вона слухає мою історію, ніжно перекочуючи нитку між пальцями.

– Галю, а чого ти переживаєш? — питає.

– Та донька соромиться…

– Сором — то тимчасове. А щира річ — назавжди. Давай зробимо пані Олені рушничок із житніми колосками й маками. Ти ж колись гарно вишивала!

– Руки вже не ті, — зітхаю.

– А серце? — підсовує п’яльця.

Сидимо цілий день. Життя за стіною шумить когорами й маршрутками, але тут — час завмирає. Перша червона нитка лягає у хрестик, далі жовта, блакитна. Спина ниє, зате душа дивно заспокоюється: кожен стібок, наче молитва.

Увечері Іринка повертається з роботи й бачить мене за п’яльцями.

– Ти жартуєш? Хочеш подарувати рушник?

– Вишитий власноруч, із побажанням здоров’я.

– Мамо, нині таке ніхто не оцінить. Люди чекають техніку, путівки чи хоча б сертифікат у салон.

– Можна оцінити кишенею, а можна — серцем. Вибір за свекрухою.

– Знаєш, краще скажи, що тобі зле, — сердито кидає Іринка й ховається в кімнаті.

Серце стискається. Але я вже прийняла рішення: піду.

День ювілею. Сорочка випрасувана, волосся акуратно зібране. У сумці — рушник, перев’язаний жовтою стрічкою. Їдемо автобусом: я, Іринка й її чоловік Сергій.

– Мамо, останній шанс купити щось пристойне, — шепоче донька біля супермаркету.

– Доню, я не змушуватиму тебе соромитися, але й свою душу не зраджу.

Вона мовчить, втупившись у телефон.

У банкетному залі панує шум, сміх, дзвін келихів. Стіл ломиться від страв. Пані Олена — струнка жінка в яскраво-синій сукні — радісно приймає вітання. Підходить черга нашої сім’ї.

– Пані Олено, — починаю трохи тремтячим голосом. — Я багато думала, що можна подарувати людині, котра має все. І згадала, що головне багатство — це праця рук і тепло серця.

Дістаю рушник. Мої стежки дихають кольором, колосся ніби шелестить.

– Тут ваші ініціали, а між ними жолудь — символ сили та довголіття.

Олена тримає тканину, водить пальцями по хрестиках.

– Галю, це неймовірно! Я колекціоную рушники, але такий особливий у мене вперше.

Іринка здригнулася, мов від холодної води. Гості збіглися:

– Покажіть ближче!

Мене хвалять; я ніяковію, а всередині розпускається тепла півонія вдячності.

За столом зав’язується розмова.

– А скільки часу ви вишивали? — питає хтось.

– Тиждень із перервами, — відповідаю чесно.

– Працю дбайливої людини нічим не виміряєш, — додає Олена й обіймає мене.

Сергій посміхається:

– Мам, круто вийшло.

А Іринка опускає очі. Через якусь мить штовхає мене ліктем:

– Пробач, що тиснула. Я не розуміла…

Свято триває до ночі. Люди танцюють, тости сиплються, та я ловлю себе на думці, що найбільший подарунок одержала саме я: визнання того, що справжня цінність — у щирості.

Дорогою додому донька стискає мою руку.

– Мамо, чого ти мовчиш?

– Слухаю, як ніч дихає, — усміхаюсь. — І думаю, що доброта — єдина валюта, яка не знецінюється.

Іринка зітхає:

– А я хвилювалася, що люди подумають про нас.

– Люди завжди думають. Та хто ми, коли зраджуємо себе заради чужої думки?

Вона не відповідає, але в темряві бачу, як на губах з’являється непевна усмішка.

Наступного ранку знаходжу в коридорі конверт. Усередині — фото Олени з рушником і записка: «Галю, це найтепліший подарунок мого життя. Дякую!» Поруч підпис Ірини: «Пишаюся тобою».

Сльоза скочується по щоці. Я притискаю фото до себе, і нехай світ вимірює багатство грошима, я знаю: вчора моя донька побачила, що існує інший масштаб.

Тепер звертаюся до вас, друзі: а як би ви вчинили на моєму місці — піддалися б страху виглядати бідно чи ризикнули б і винесли на світ свою щирість? Чи може скромний, але сердечний подарунок переважити товстий конверт?

Джерело