На мій день народження ніхто не подзвонив. Навіть Віталій. А в сторіс — Карпати, ресторани, усмішки. Я сиділа на кухні, слухала тишу й питала себе: невже я вже не мама, а просто зручне минуле?

Через кілька днів вони запросили мене на обід. Без пояснень. Без вибачень. І я пішла. Але те, що я там почула, було гірше за мовчання

На день народження мені ніхто не подзвонив. Навіть Віталій. Ані листівки, ані «вітаю, мамо», навіть від Дарини – невістки, яка колись називала мене «другою мамою». Я встала зранку, зварила собі кави й поставила свічку — не святкову, а ту, з підсвічника на кухонному столі.

Ту саму, яку запалюю, коли починаєш говорити з собою, бо більше нема з ким. І я глянула у вікно. А там сусідка Маруся виносила торт – видно, в когось вдома свято. І стало так гірко, що навіть солодка кава в роті стала прісною. Бо найстрашніше не забути день народження. Найстрашніше – коли людина вирішує, що тобі вже не треба святкувати.

Мене звати Анна. Мені 67. Живу в Трускавці, у двокімнатній, яку ми з чоловіком купили ще вісімдесятих. Його не стало шість років тому, і з того часу я лишилася сама.

Ну як — є син Віталій. Є онука Оленка, сім років. Є невістка, яка колись казала: “Ваша Анна — як рятівне коло”. А потім коло закрили.

Того року на мій день народження мене не запросили навіть на чай. А знаєте, що найгірше? Що я себе виправдовувала: може, зайняті. Може, забули. Може, хтось занедужав.

Але ж я бачила сторіс — як вони їдуть в Карпати, як Оленка скаче в басейні, а Дарина фоткає кожну страву в ресторані. Все добре. Просто без мене.

Я не дзвонила. Принципово. Бо скільки можна нагадувати про себе? Я й так уже почуваюся зайвою. Знаєте, як це — бути зайвою у власній родині?

Але не витримала. Наступного дня подзвонила Віталію.

– Привіт, синку, – кажу.

– Як ви там? Відпочиваєте?

– Привіт, мам, – відповідає, і голос такий, ніби він зараз у поїзді або на нараді.

– Так, трохи виїхали. Тут сигнал не дуже. Щось сталося?

– Ні-ні, просто хотіла почути.

І замовкла.

– А, то добре. Ми ввечері повертаємось. Подзвоню, як зможу.

Подзвонив через три дні. І то — повідомлення в месенджері: “Мам, вибач, зовсім закрутився. Вітаю тебе! Будь здорова, обіймаю!”

Одне повідомлення. Без дзвінка, без голосу, без усмішки. Я сиділа в темряві з телефоном у руці й почувалася так, ніби хтось вирвав із мене корінь. Може, не всі розуміють, але для мами — це як визнати, що твоя роль скінчилась. Тебе вже не потребують. Навіть на день народження.

Галина, моя сусідка, прийшла в обід з пів булкою та квіткою в горщику. Побачила мій стан ще з порогу.

– Та ну, Анно, знову?

– Ти б не ревіла, якби рідна дитина про тебе згадувала повідомленням на третій день?

– А ти йому казала, що тобі боляче?

– А що це змінить? Ще скажуть, що ображаюсь на дрібниці. Що важливіші речі є.

– А може, йому справді не до тебе, га?

Отут я підняла погляд і сказала:

– У нього завжди щось “не до мене”. То робота, то дитина, то поїздка, то втомлений. А колись він міг о другій ночі прибігти, коли зуб болів. А тепер зуби в нього здорові, і мама — зайва.

Мовчали. Обидві. Бо ж вона — теж мати. І хоч її сини живуть у Польщі, але принаймні на Різдво дзвонять не з месенджера, а з душі.

Через тиждень Дарина подзвонила сама. Мене ніби морозом обдало — раптово й несподівано.

– Анно Миколаївно, добрий день! Ми б хотіли вас запросити в неділю на обід. Просто хочемо побути разом. Ви не проти?

Я не сказала одразу. Навіть зависла пауза.

– Якщо ви хочете, я прийду, – нарешті відповіла я. – Але скажіть щиро: це ви з Віталієм вирішили, чи це ваша ініціатива?

Вона засміялась. Трохи нервово.

– Ну… Я йому нагадала, що маму треба бачити не лише у свята. І що у вас був день народження. Він згадав, до речі. Просто… не встиг.

Отак. Не встиг. На повідомлення вистачило, а на дзвінок – ні.

Я пішла. Спекла медівника, вдягла хустку, подаровану колись Оленкою, і взяла з собою стару листівку, яку Віталій зробив у п’ятому класі. Там ще було написано: “Мамусю, ти моє сонечко”. Хотіла її показати. Нагадати, хто я для нього була.

Вони зустріли мене на порозі. Дарина — щиро. Оленка — весело. Віталій — трохи винувато. Посадили, пригостили. Був борщ, голубці й щось там з авокадо, що я навіть пробувати не стала. А тоді я взяла ту листівку з сумки і поклала на стіл.

– А пам’ятаєш це?

Віталій узяв до рук, усміхнувся, але якось криво.

– Ну, та… Тобі було приємно тоді?

– Було. І зараз було б. Але, певно, вже запізно.

Запала тиша. Дарина ніяково відвернулася. Оленка дивилась у планшет.

– Мам… Ну ти ж розумієш, у нас трохи інший ритм. Інше життя. Ми не завжди встигаємо думати про…

– Про маму, – докінчила я.

Він не заперечив.

– Знаєш, сину… Я не ображаюсь на торт чи букет. Мене болить те, що я стала тінню. Ти мене ще бачиш, але вже не помічаєш.

– Мамо, я… – почав він.

– Не треба. Просто подумай, як би ти почувався, якби Оленка колись так само тебе “не встигла”.

Я встала. Попрощалася. І пішла.

Того вечора я довго не могла заснути. Пам’ятаєш, я казала про свічку? Вона догоріла до кінця. Залишився тільки огарок — як відчуття в мені. Але я не плакала.

Бо, мабуть, це і є старіння — не зморшки, не ліки, не біль у спині. А те, що тебе більше не чекають.

Скажіть мені: чому так буває, що найдорожчі люди з роками віддаляються? І що зробити, аби хоч у день народження залишатись важливими, а не зайвими?

Джерело