На кухні стукали чашки, гриміли ложки, видно, бабуся вже встала.

Яскраві промінчики сонця пробралися між зрушеними шторами і заграли відблисками.

Медово – ванільний, солодкий аромат випічки розбудив Марійку – сьогодні ж Світле Воскресіння, видно це бабуся спекла паску з родзинками.

Треба вставати якомога швидше, зараз бабуся посипає її цукровою пудрою.

А потім вона читатиме молитву, доки мама не прокинулася.

Мама сварилася до бабусі, забороняла їй у церкву носити паску, мовляв ні до чого це!

А Марійці подобалося, було так добре, тепло і якось радісно, коли світила свічка, а бабуся тихо шепотіла не дуже зрозумілі слова. Брала паску і нарізала від серединки трикутними шматочками.

Марійка відкинула ковдру і нарешті розплющила очі.

Господи, та що ж це вона! Яка бабуся, яка паска?

Прокинулася вона від променів сонця з таким яскравим відчуттям дитинства, а відкривши очі, одразу все й зрозуміла.

– Господи Ісусе, та як же це я таке собі понавигадували?! – Марія Михайлівна присіла, ноги на підлогу спустила, намацала капці, озирнулася довкола спросоння.

Стіни її кімнатки яскраво освітлені сонцем. Сьогодні і справді Великдень, та тільки давно живе Марія Михайлівна одна, стара зовсім стала і немає в неї нікого. І паску вона вчора купити забула, спина дуже слаба, ні до чого їй було.

Видно все це їй просто здалося, наснився її такий щасливий дитячий спогад.

Тільки дивно – аромат випічки відчувається досі, хоча вона тепер уже зовсім прокинулася.

Марія Михайлівна, ступаючи тихенько, пройшла на кухню, ніби чекаючи дива. Вона привідкрили двері і застигла на порозі.

– Господи, хто це сюди приніс! – ахнула жінка нічого не розуміючи.

Що за дива?! На столі і справді красувалася тарілочка з нарізаною паскою та фарбованими яйцями. Ароматна паска точнісінько, як у бабусі. Та й яйця пофарбовані так само, бабуся Оля їх у лушпині цибулиному варила.

Звідки все це тут могло взятися?

Марія Михайлівна так би й стояла, згадуючи бабусю Олю і своє дитинство, але раптом почувся звук дверей, і чиїсь легкі кроки.

Марія Михайлівна навіть стрепенулася, хто це? А раптом і справді зараз її бабуся Оля зайде?

А що, день сьогодні чудовий, святий, небо високо, хмари пишні білі пливуть. У вікна їй видніються дзвони місцевої церкви.

Здається, що в такий день може будь яке диво статися.

– Маріє Михайлівно, ви вже не спите? – знайомий голос повернув її до реальності.

– Ніночко, це ти? Як ти зайшла?

– Маріє Михайлівно, ви що, забули, ви ж мені ключі дали запасні про всяк випадок. Я ще вчора до вас зайти хотіла, щось вас останніми днями не видно, дзвінок дверний не працює, та й мобільник відключений.

А я ж паску спекла, яйця пофарбувала, освятити вчора до церкви сходила, ось вас вирішила почастувати і тут про ключі згадала.

Ви ж сказали – про всяк випадок, серце у вас, ось я вранці з гостинцями й зайшла подивитися, чи все з вами гаразд, а ви ще спали.

Я на кухні все поставила, та й пішла, думаю пізніше зайду, ось, – Ніна смішно розвела руками,

– Зі святом вас, Маріє Михайлівно, зі Світлим Воскресінням Христовим! Христос Воскрес!

– Ох! – Марія Михайлівна радісно і полегшено зітхнула.

Як же ж добре все–таки, що вона не зовсім одна на білому світі.

Це ж Ніночка, сусідка, але дивно, відчуття, що її бабуся Оля десь поряд не пройшло, воно залишилося…

Вона не зовсім одна, є поруч сусідка, тепер можна сказати, що подруга її молодша.

Адже Ніночці теж уже давно шістдесят виповнилось і теж живе одна вона, так життя її склалося.

А ще є Господь у її серці, вона відчуває, що він є, що раніше вона не вірила, а тепер вірить…

Він у ній і всюди, весь світ у Христі, і в усьому він. У кожному дощику, у кожній гілочці, що хитається на вітрі. У кожній комашці, і кішечці, і дитині маленькій…

– Воістину воскрес, Ніночко! Воістину воскрес, люба моя! Ти проходь, як же ж я тобі рада, у мене ще й цукерки є!

Сідай, чай будемо разом з тобою пити, святкувати, і Творцю дякувати і славити його…