– Що зі мною не так? – запитувала у власного відображення.

– Толька ні з того, ні з сього залишив. Тепер Мирон…

Толька ще зі школи за Валею упадав. Тоді вона уваги на незграбного хлопця не звертала. Та згодом змужнів, гарним став. Почали зустрічатися. Якось Толька поїхав до тітки в сусідній район. І там «запав» на її гостю – колишню ученицю.

Ксеня, Валина матір, тихенько вислизнула з хати. Вона здогадувалася…

…Липки і Засухи були сусідами. Ніколи не сварилися. Липки вибудували нову хату. Жартували: майбутньому зятеві господарка сподобається. Хотіли, аби Валя – єдина донька – біля них була. Та й роботу має: в селиці фельдшеркою працює.

А молоді Засухи подалися до міста. В старій оселі залишилася баба Маринка. Донька навідувалася до матері. Але Маринці все одно було тужно самій, особливо, довгими вечорами, тому ходила до сусідів на вечорниці. Ксеня, коли корова доїлася, частувала Маринку молоком, сиром. А Маринка запрошувала сусідів до свого розкішного саду. Ні в кого таких смачних яблук не було, як в Засух. Дід Дмитро садок викохав.

Баба Маринка відійшла тихо. Вранці Ксеня принесла їй молока. Двері не були зачинені з середини. Зайшла до хати. Здивувалася, що сусідка спить так довго, бо звикла прокидатися раніше за сонце. І зрозуміла…

Леся, Маринчина донька, після похорону зачинила хату, дала ключі Ксені й попросила наглядати за обійстям. Бо приїжджати тепер буде зрідка.

Ксеня провітрювала оселю. Її чоловік скошував бур’яни, аби подвір’я не заростало. Сіяв клапоть городу покійної. А влітку та восени смакували яблуками з сусідського саду.

Одного дня в селище приїхав незнайомий чоловік. Розпитував, може хтось погодиться продати старі ікони. Мовляв, збирає для власного музею. Гарно балакав і пропонував непогані гроші. Зупинився й біля обійстя Засух. Ксеня поспішила дізнатися, хто такий і чого треба. Той повідав історію про музей. Ксеня не дуже повірила.

Чолов’яга швидше скидався на комерсанта, ніж на цінителя старожитностей. Але… згадала, що в сусідській хаті є старі шлюбні образи покійних Маринки та Дмитра. Дуже ревно Маринка молилася біля тих ікон. Бо прожила зі своїм Дмитром у злагоді. Дякувала Богові за доброго чоловіка.

Неначе лихий під’юдив Ксеню. Гроші жінка любила. А тут ще й дармові…

– Почекайте-но, пане, продам вам пару образів.

Відчинила сусідську оселю, зняла ікони зі стіни й винесла покупцеві. Той оглянув. Задоволено кивнув головою. Заплатив гроші.

Нікому Ксеня про це не сказала…

Коли приїхала Леся, помітила пропажу. Засмутилася. Запитала в сусідів, може, бачили, хто до хати заліз. Ксенин чоловік від здивування чухав потилицю. Навіть подумати не міг, що якийсь злодій тут шастає.

– Ксеню! – гукнув. – Ти нікого не бачила? Леся каже, що хтось образи з хати вкрав.

– От, безбожники! – й оком не моргнула.

– Може, дітиська залізли. Чи пияки. Я вікна відкривала, хату провітрювала, щоб пусткою не віяло, от і…

– Шкода, – зітхнула Леся.

– Мама дуже любила свої вінчальні ікони. Не принесуть вони щастя тій людині, яка на них посягнула. Та й узагалі, великий гріх – образи красти.

…Валя почала дівувати. Кавалери залицялися до симпатичної дівчини, але до весілля не доходило. Наче чиясь невидима рука відводила від неї долю.

Після того, коли доньку залишив Мирон, Ксеня згадала про ікони та Лесині слова…

…Валентині на сороківку звернуло. Фельдшерці кістки перемивали, що в дівках засиділася. Вже й залицяльники перевелися. Та й сама від чоловіків бокувала. Хоча ще врода квітла і серце добре мала.

Ксеня не раз поривалася розповісти про свій гріх. Покаятися. Картала себе, що через продані чужі вінчальні образи Валя своїх не має. Але не могла. Боялася, що донька не пробачить…

КІНЕЦЬ.