На другому шарі “Олів’є” і тостах за “міцну родину” мій чоловік підняв очі від тарілки і спокійно сказав: – Софіє, а може, ми вже й не пара? – Все стихло.

Навіть тітка Марта, яка говорила без перерви з 2003-го, замовкла з виделкою на півдорозі до рота. А я стою з салатницею в руках, у вишиванці, серед родини – і думаю, чи то мені почулось, чи зараз буде гучний фінал усіх наших “тиждень не сварились”. Саме з цієї фрази і почався поворот, який привів мене в Тернопіль, до мами, а його – в глибоку розмову з куркою на ім’я Рябка.

Якось так і почалося: Роман вирішив, що курей годувати — важливіше, ніж говорити зі мною про наш шлюб. А я — в халаті, з мокрим волоссям і повним ротом недомовок, дивлюсь на нього й думаю: може, та курка йому й по секрету щось сказала, чого я не знаю? Від того моменту все і покотилося. І не в рай. Але це не історія про драму. Це про справжнє — коли трохи смішно, трохи боляче і дуже по-українськи.

Роман мій — той ще філософ, сільський Сократ, тільки з вилами. Коли ми тільки зійшлись, я думала — він такий мовчазний, бо мудрий. А потім зрозуміла: він просто не любить говорити.

Особливо про почуття, гроші й те, чому знову пропали всі ложки з кухні. Бо “ну хіба то проблема, Софіє?”. А я ж людина думальна, мені як не поясни — я собі надумую. І от так ми й жили: я думала, він мовчить, бо щось таїть, а він думав, що я думаю забагато.

Але перелом був тоді, коли він сказав оте:

– Та я вже й не знаю, Софіє, може, ми й не підходимо одне одному.

І сказав це не десь там на кухні, а на зібранні родини, де всі вже третій раз переспівували “Несе Галя воду”, а я носила салати. І от стою я з тією мискою “Олів’є” і не знаю — то зараз виходити з себе, чи ще є кілька секунд ще подумати.

– Романе, ти що, розум втратив? – тільки й змогла прошепотіти я.

– Та ні, просто думаю, — каже, — що може, ми обоє втомились.

Втомились? ВТОМИЛИСЬ? Ми що — трактор МТЗ?

Наступні дні я мовчала. Але мовчала голосно — тарілки гриміли, двері стукали, а я навіть на курей дивилася так, ніби їм пора писати заповіт. А він? А він тільки головою хитає:

– Ой, Софіє, ну навіщо ти себе так мучиш?

А я дивлюсь на нього і думаю: “Мучиш, каже… Та я тебе три роки мию, годую, з тещою мирю, а ти мені про втому. Ну тримайся, козаче!”

І от вирішила я. Поїхала до мами в Тернопіль. Без скандалів. Просто сказала:

– Мені треба подумати. Бо або ми щось змінюємо, або я почну плести шкарпетки і говорити з телевізором. А це вже буде твій кінець, не мій.

У мами, як завжди, пахло борщем і критикою. Вона вислухала, зітхнула і сказала:

– Софіє, ти ж знала, за кого йдеш. Він такий з дитинства – мовчить і робить. Як хочеш, щоб говорив – купи йому мікрофон.

– Мам, я серйозно!

– А я жартую?

І от лежу я в дитячій кімнаті, де ще зберігся мій постер “Океану Ельзи”, слухаю Славка Вакарчука і думаю: може, мама права. Але ж не все зводиться до мовчазності. Може, ми просто загубили одне одного серед буднів, баняків і кредитів на трактор?

Минув тиждень. Роман не дзвонив. Але… відправив листа. Паперового. В 2025 році. Листа!

“Софіє. Я не майстер слова. Але ти моя жінка. І я тебе люблю. Якщо хочеш — прийди. Якщо ні — я все одно тебе любитиму, навіть якщо збиратимеш марки й жити будеш у Стрию з кішками. P.S. Курка рябка сумує.”

Ну як тут не розтанути?

Я повернулась. Без драми. Без криків. Просто зайшла і сказала:

– Курку я не пробачаю. Але тебе — поки що так.

Він стояв з мискою борщу і дивився так, ніби я — зірка з його неба.

– Софіє, я зрозумів. Я справді був не мудрим.

– Був?

– Ну, іноді ще буваю.

І ми обидвоє засміялись. Гірко-солодко. По-домашньому. Так, як сміються тільки ті, хто вже бачив усе — і хороше, і курку, і відро зі зламаним дном.

Ми ще довго говорили. Про все. І про нас. Він признався, що боявся — не мене, ні. А того, що я одного дня прокинуся і зрозумію: могла мати краще. А я сказала, що вже давно знаю — могла. Але не хотіла. Бо він — мій вибір.

І от ми сиділи на ганку, пили чай, дивились на захід і думали: а може, і справді все не так складно? Може, любов — це не вірші під зорями, а здатність знову й знову вибирати одне одного, навіть після “ми втомились”.

Тепер, коли все більш-менш стало на місця, я часто згадую оту мить з “Олів’є” і Романом, що філософствує. І думаю — як добре, що не дала собі зруйнувати те, що будувала роками. Але й добре, що пішла тоді. Бо саме це змусило нас обох прокинутись.

А тепер скажіть мені, мої дорогі: ви коли-небудь були на грані того, щоб здатись? І що вас утримало? Чи, може, навпаки — відпустили, і не шкодуєте?

Розкажіть. Мені справді цікаво.

Джерело