Я сама, як будь-яка хороша мама, хотіла для своєї рідної донечки справжнього жіночого щастя та вигідного заміжжя, і обов’язково, щоб зі щирого кохання, адже без цього ніяк, хто б там що не говорив.

У мене самої особисте життя не склалося зовсім, на жаль – розлучилася з батьком моєї дочки, коли їй було всього лише п’ять років.

Потім я вийшла ще раз заміж, народилися у мене два синочка – двійнята, але і з другим чоловіком життя не дуже склалося, ми то розбігаємося з ним, то знову сходимося, коли чоловік хоч трохи береться за розум і розуміє, що сім’я має бути на першому місці.

Я вже так втомилася з ним, зізнаюся чесно. А живемо ми всі в двокімнатній квартирі, в тісноті, місця зовсім мало.

Дочка моя виросла справжньою красунею, я знала, що вона знайде собі принца. Не зовсім гарна приказка: «Не родись красивою, а родись щасливою», перш за все дівчині потрібна гарна зовнішність, тоді і щастя буде, як би ви до цього не відносилися, але це щира правда, як на мене.

Став за моєю Оксанкою доглядати хлопець: сам красень, та ще й сам з багатої сім’ї. Батько у нього якийсь вчений, раніше у вищому навчальному закладі престижному працював, щось там викладав, а зараз бізнесмен він серйозний.

Сім’я зятя збудувала собі будинок за містом, такий шикарний: високий, яскравий з ландшафтним дизайном у дворі, альтанкою, гойдалкою, басейном. Навіть лазня є, незважаючи на те, що в будинку є ванна-джакузі, душова кабінка і два туалети. Я в таких будинках ніколи ще не була, у моїх знайомих та родичів такого немає, тому мені ніде було це все побачити, для мене це неймовірне багатство.

Сваха не надто була рада тому, що її син вибрав мою дочку: мовляв, немає у Оксанки вищої освіти, вивчилася всього лише на кухаря, сім’я не така багата, як у них, та й взагалі наша родина їм зовсім не рівня, нам до них ще далеко дуже. Як вона сказала своєму синові: «Так, красива у тебе наречена, ну і що? Хіба лише в цьому справа в нас час, хіба в красі щастя?».

До речі, моя донька дуже хороша людина – вона добра та скромна дівчина. Це теж важливо для жінки, хоч це і не видно очима, але відчувається дуже при спілкуванні з нею.

Загалом, зять таки наполіг на весіллі, адже мав щирі почуття до Оксанки, молоді подали заяву до РАЦСу, і ми відгуляли весілля.

З мого боку я подарувала молодим 4 тисячі гривень, у мене більше не було, а так ніде правди діти – свати вклалися в ресторан і другий день гуляння зробили у себе в будинку.

Ось тоді, на другий день весілля я і подивилася цей шикарний будинок, повний достатку: перший поверх – величезна кухня, санвузол, коридор, гардеробна, і широчезна вітальня, яка суміжна з батьківської спальнею. Другий поверх – це хол, санвузол і дві великі окремі кімнати: зятя і його молодшого брата. А на вулиці широка тераса.

Я досить таки впевнена була, що кімната зятя, де він жив до цього, тепер буде для молодих, Оксанка тепер житиме там зі своїм чоловіком.

Але я дуже помилялася на рахунок цього, адже про це навіть ніхто й не думав: все з’ясувалося на третій день нашого весілля, в неділю, коли зібрався вузьке коло родичів нареченого і нареченої. Виявилося, що молодим тут місця немає, тут їх не чекають зовсім, свати навіть про це й не говорили, і навіть думати про те, що вони тут житимуть, ніхто не хоче.

Сват вирішив переобладнати кімнату свого одруженого сина до свого робочого кабінету! Уявляєте – вигнати своїх дітей заради якогось кабінету для себе. Я про таке навіть подумати ніколи не могла б.

Я сиджу, після всього почутого, Кажу: «І куди ж тепер діти наші підуть жити? У мене взагалі такий смуток на душі, адже мені немає куди їх до себе взяти: двокімнатна квартира з двійнятами».

Про чоловіка я навіть не казала, його на весіллі не було – знову десь вдома тиждень немає його, і я вже не знаю, зійдуся чи з ним, чи вже ні. Але і все одно – двокімнатна квартира занадто мала для проживання двом сім’ям, а в будинку сватів місця дуже багато. Але сват мій якось так серйозно і рішуче сказав: «Я від батьків пішов у 18 років у своє самостійне життя, сам навчався, сам працював, сам всього досяг, ніколи ні на кого не надіявся. І син – якщо одружився, то нехай всі труднощі сам долає, з нуля почне будувати життя своєї сім’ї. І другого на вільні хліби відпущу, коли одружується! Треба, щоб діти самі собі заробляли на хліб і були самостійні, він ще мені подякує колись за це.».

І сваха щось там чоловікові своєму підтакувала, мовляв – правильно, не можна, щоб в будинку дві господині були, бо це не до добра.

Ось такі от багачі, виходить, мої родичі. Так свої метри вони в будинку пошкодували для рідної дитини, ось і все. Але ж це рідна дитина. Дивлюся на молодих – обоє мовчать, вниз дивляться.

Кажу сватам: «Та як вам не соромно, ви ж не бідуєте, добре так живете, в достатку. У дітей зараз нічого немає, нехай вони на ноги встануть, у вас поживуть хоч трохи, а намітиться хоча б своє житло в кредит, нехай йдуть, допоможемо їм усі разом!».

Дочка на мене дивиться – мовляв, мовчи! А я не захотіла мовчати, почалася суперечка якась. Сваха розсердилася, пішла з тераси в свою кімнату, а сват ще щось там в спину мені говорив щось там про самостійність і дорослих людей. У підсумку, дочка викликала мені таксі і я поїхала додому.

Як і передбачалося – протягом тижня молоді зібрали речі і знайшли собі квартиру, яку орендували за свої гроші. Свати, багачі такі, нічим їм не допомагають: зять працює, і Оксанка моя теж зараз працює в їдальні, платять рахунки, оренду і хочуть ось кредит на машину брати. Важко їм, і допомогти я не можу молодим зовсім нічим.

Ніколи не любила таких багатіїв, ніякого бажання немає з ними спілкуватися зовсім. Не таким я представляла життя своєї дочки у багатих свекрів. Зять хороший, це так, але сам став зараз зараз жити бідно, і дочка з ним поруч. Ну хіба можна бути людям настільки жадібними, маючи такі великі гроші, живучи в такому достатку? Як так можна?

Що я можу зробити, щоб змінити життя своєї доньки і зятя на краще, як вмовити сватів допомагати нашим дітям?

Фото ілюстративне.

Джерело