Одружилися ми з Миколою багато років тому.

Ми тоді були ще молоді.

Через два роки з’явився у нас синочок маленький, а ще через півтора – улюблена донечка.

Ми були дуже щасливими від того.

Якраз тоді нашій родині дали квартиру – хорошу, велику трикімнатну.

Заради неї ми навіть погодилися переїхати в передмістя з центру, від моїх батьків.

Радості не було меж, зараз з великим захопленням згадую ті часи, ми були такі молодці.

У 90-х роках ми з чоловіком приватизували нашу хорошу квартиру цю і прекрасно зажили, виховуючи своїх дітей, адже були впевнені в своєму майбутньому і знали, що тепер у нас є власний дах над головою.

Життя було хорошим, чого ж ще бажати виходить.

Треба сказати, маленькими наші син з донькою були дуже дружними та слухняними, ми виховували їх в добрі та любові.

Нашу сім’ю всім в приклад ставили, люди заздрили нам.

Син виходив гуляти і ніколи не залишав сестру одну, завжди бере її з собою, коли біжить до друзів.

Якщо її хтось і слово недобре скаже, то брат завжди вступався за сестричку, вони обоє так добре ладнали, що навіть ми з Миколою дивувалися і раділи, водночас, що в нас діти такі.

А вже коли діти підросли, дорослими стали, у них вже стала своя збірна компанія: з дівчатами і хлопцями.

Тоді вони були ще дуже дружні: ділилися між собою своїми секретами, допомагали один одному в усьому, радилися та підтримували.

Якщо дітям перепадало від нас – то обом відразу, тому що вони завжди трималися разом, дуже цінувати один одного і дорожили своїми добрими стосунками постійно.

У 2005 році першою вийшла заміж наша люба донька.

А син одружився наш трохи пізніше – в 2008, пішли одне за одним онуки.

Як же ми з чоловіком раділи за них.

Спочатку всі сім’ї дружили між собою, але потім, несподівано, почався якийсь розлад між ними, перестали знаходити спільну мову між собою.

То у зятеві щось не подобалося, то у невістці, а наші діти своїм другим половинкам почали догоджати, відповідно, стали сперечатися між собою, тягнути за чоловіком та дружиною.

Їх стало складно разом збирати під одним дахом в колі сім’ї.

Ми з чоловіком їх вже не впізнаємо зовсім, це не ті діти, що були раніше, багато років тому.

А вся справа в тому, що у двох наших дітей є невлаштованість в житті.

Наш син хвилюється, що у нього відберуть кредитну квартиру, адже у них великий борг, тому, що два рази вже міняв роботу, а дочка хвилюється, що зять в будь-яку хвилину її з дитиною попросить піти з власної квартири, бо у них щось там в сім’ї зовсім не ладнається, а живуть вони в квартирі його.

Нещодавно син прийшов до нас з чоловіком і просто так собі каже:

“Виходить так, батьки, давайте зробимо з вами добре: ви обоє напишете на нас з сестрою заповіт на дві частки порівну, щоб все майно нам обом дісталося, інакше ми з сестрою взагалі розмовляти не будемо тоді між собою. Так нам буде спокійніше та надійніше. Коли вас не стане обох, то ми все й продамо з сестрою і поділимо гроші навпіл, а то, якщо що – ми в судах і перестанемо говорити між собою”.

Я аж сіла від неймовірного подиву і здивування.

Це що значить: “Якщо що?”.

Які наші роки з батьком на сьогоднішній день?

Йому всього 64, а мені ще 58!

Ми з Миколою ще в досить таки доброму здоров’ї і працюємо самі на себе.

У нас ще безліч планів попереду, навіть в плані подорожей, а вони вже квартиру нашу ділять?

Ну як так?

Відразу після того я подзвонила своїй доньці і захотіла дізнатися, чому з таким проханням до нас прийшов її брат?

Донька, у відповідь, спочатку просто мовчала, нічого не хотіла говорити, а потім каже, що у нього і так кредит, в будь-якому випадку щось своє буде, а вона у чоловіка навіть не прописана, живе на пташиних правах.

Ось тобі й маєш, виходить, значить, у них вже суперечки почалися за спадок, і думаю, що ініціатором стала дочка.

Ви не уявляєте, як нам з чоловіком стало неприємно від всієї цієї розмови, нелегко нам зараз усвідомити плани своїх дітей.

Ми ще зараз не такі вже й старі люди, а вони вже собі зараз планують життя без нас.

Ось за що так?

Вони ж добрими були в дитинстві, любили одне одного.

Розповіла на роботі про свою проблему жінкам, щоб порадили щось.

Хтось знизав плечима, хтось нову плітку придумав, але одна мудра жінка мені сказала, щоб я шукала причину не в своїх дітях, а в їх других половинках.

Це вони погоду роблять вдома.

А мені прикро від того, що я себе ще молодою людиною відчуваю, ще життю радіти хочу, а діти ділять вже наше майно.

Як нам тут бути з чоловіком?

Чи нормально таке зараз чути від своїх дітей?

КІНЕЦЬ.