На дні шафи я знайшов те, що змінило все моє життя. Я стояв, тримаючи в руках листи й фотографії, і мені здавалося, що земля вислизає з-під ніг.

– Василю, це ж не те, про що ти думаєш, – промовила Маруся, коли я нарешті показав їй свій “знахідок”. Але я вже нічого не розумів.

Усе почалося декілька тижнів тому, коли я почав помічати, що Маруся змінилася. Вона стала віддаленою, уникала розмов, часто дивилася в телефон і, головне, виглядала зовсім нещасною. Я думав, що це просто втома від роботи або якісь дрібниці. Але підозра закралася в моє серце.

Одного дня, поки Маруся була на роботі, а наші діти – Назар і Соломійка – гралися у дворі, я вирішив навести лад у шафі. Просто навести лад. Але щось у мені спонукало подивитися в ту шухляду, яку ми майже не відкривали. І ось там я знайшов їх – листи. Їх було декілька, і вони були написані від руки. А ще фотографії, на яких Маруся усміхалася поруч із чоловіком, якого я бачив уперше в житті.

Я перечитував слова в листах і не міг повірити, що це моя дружина писала таке іншому. Слова були сповнені ніжності, яку я давно не чув від неї. Моє серце шалено билося, і я ледве стримував сльози.

– Тату, а чому ти сумний? – Назар раптом висмикнув мене з моїх думок. Я сховав усе назад у шухляду і відповів:

– Нічого, синку, просто думаю. Як у вас справи? Що мама сьогодні говорила?

– Вона сказала, що їй сумно, – відповіла Соломійка, піднімаючи на мене свої великі карі очі.

Ці слова підсилювали мій розпач, але я вирішив не квапитися з розмовою.

Коли Маруся повернулася ввечері, я сидів у вітальні й робив вигляд, що дивлюся телевізор. Вона зайшла, тримаючи в руках чашку чаю, і сіла поруч зі мною.

– Василю, ти щось не такий останніми днями. Що трапилося? – запитала вона, намагаючись зустріти мій погляд.

– А ти не хочеш розповісти, що у нас тут сталося? – спокійно, але твердо запитав я.

– Що ти маєш на увазі? – її очі видали щирий страх.

Я піднявся, дістав ті листи та фото і поклав їх перед нею.

– Поясни це, – сказав я, стримуючи гнів.

Маруся зблідла, і її руки почали тремтіти.

– Це… це не те, що ти думаєш. Василю, дай мені пояснити! – її голос затремтів, і сльози покотилися по щоках.

– Ну то поясни. Я слухаю, – відповів я.

– Це просто… просто стара історія. Той чоловік – це Андрій, мій знайомий із роботи. Він допомагав мені у складний час. Але між нами нічого не було, клянусь! – вона говорила швидко, намагаючись виправдатися.

– Складний час? Маруся, а чому ти мені не сказала про цей “складний час”? Хіба ми не партнери? Хіба не для цього ми разом? – я вже не міг стримувати свій біль і розчарування.

Маруся мовчала. Її очі були наповнені сльозами, але вона не могла сказати нічого, що могло б мене заспокоїти.

Того вечора я вийшов з дому. Мені треба було дихати. Я довго блукав містом, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Чи справді Маруся мене зрадила? Чи я щось пропустив у нашому житті?

Коли я повернувся, діти вже спали. Маруся сиділа в кухні.

– Василю, я не хотіла, щоб ти дізнався так. Це не те, що ти думаєш.

– Ну то скажи, що це! Бо я нічого не розумію. І я не можу жити з людиною, яка приховує від мене таке.

– Це листи, які я писала, коли почувалася самотньою. Але це не значить, що я тебе не люблю. Я просто… загубила себе, – її голос був тихим, але я чув кожне слово.

Ця ніч стала найважчою в моєму житті. Ми проговорили до ранку, і я зрозумів, що Маруся справді була нещасною. Вона не зрадила мене фізично, але її серце було далеко від мене.

Я не знаю, що буде далі. Ми вирішили працювати над нашими стосунками заради дітей. Але я відчуваю, що частина мене вже ніколи не буде такою, як раніше.

Що ви б зробили на моєму місці? Як пробачити і почати знову?

Джерело