На День матері моя донька Дарина сказала мені, що стане мамою. Я ж у відповідь сказала їй, що теж. Тільки вона мені – радісно, а я їй – сором’язливо, з напівусмішкою. І саме в цю мить між нами щось обірвалося. Її очі перестали бути дитячими. Вона дивилася на мене як на чужу.

Я не планувала ставати мамою вдруге. Мені 45, я жила спокійним життям з Матвієм. Він старший за мене на 7 років, ми зустрілись уже не дітьми. Діти в нас були від перших шлюбів. Обоє їх виростили, вивели в люди. У нас були інші плани: веселощі, онуки, дача.

Тест я зробила знічев’я.  Думала, почалось «те саме». А виявилось зовсім не те.

Матвій сидів на кухні, коли я з’явилася з тим маленьким тестом у руці. Я не сказала нічого, просто поклала його перед ним.

– Це жарт? – сказав він, але по тону я зрозуміла, що він не сміється.

– Як бачиш, ні. Я чекаю дитину.

Він довго мовчав. А потім сказав дуже тихо:

– Ну що ж. Якщо вже так – значить, виховаємо.

Мені стало тепло від того. І водночас лячно. Бо сказати доньці про це здавалося страшнішим, ніж сказати будь-кому на світі.

Дарина запросила мене у кав’ярню. Вона теж хотіла щось сказати. Я здогадалась, але не до кінця. Вона сіла навпроти мене, погляд у тарілку.

– Мам, я… я при надії.

Я усміхнулась. Зараз моя черга. Я не хотіла тягнути:

– І я теж.

– Що? – її очі вирячились.

– Ти… чекаєш дитину?

Я кивнула. Посмішка з її обличчя зникла. Обличчя стало твердим.

– Ти геть з розуму зійшла? Я мала прийти з новиною, а не почути, що моя мати… Бог знає що!

– Даринко, не кричи. Я така сама жива людина. Це не планувалось. Але сталося. І я не зможу цього змінити.

– А я мала отримати підтримку. Ти мала бути зі мною, а не в пологовому зі мною одночасно. Це егоїзм, мамо!

Ці слова дуже вкололи. Я не знала, як пояснити, що я не шукала цього, але не можу зробити вигляд, що цього нема. Що в мені б’ється серце, хоч і маленьке.

Вона встала й пішла. Без обіймів. Без слів прощання.

Я повернулась додому, не роздяглась, просто сіла в коридорі на лавку. Матвій підійшов, присів поруч.

– Погано? – запитав.

– Дуже. Вона не розуміє.

– З часом зрозуміє. Ти ж не зрадила її. Просто стала людиною зі своїм життям.

Мені було важко повірити, що все ще може бути добре. Але вночі, лежачи в ліжку, я гладила живіт і думала: може, і справді… це новий початок?

Через два дні Дарина приїхала. Без попередження. У шапці, з рум’янцем на щоках. З сумкою і банкою мандаринів.

– Мамо. Пробач. Я злякалась. Я… я не знаю, як бути мамою. А ти мала бути тією, хто підкаже. А тепер виходить, що ми обидві…

– Боїмось, але йдемо вперед?

Вона кивнула.

– Давай разом. Я не маю всіх відповідей. Але я маю тебе.

Вона обійняла мене. І це була інша близькість. Не дитяча, а жіноча. Рідна.

Тепер ми разом обираємо коляски. Порівнюємо УЗД. Вона каже, що я встигаю на пенсію і в садочок одночасно. А я кажу – головне не встигнути на “Кульпарківську”.

І знаєш, що? Ми сміємося. Ми ще ніколи так не сміялися.

А вам знайоме це почуття, коли твоє життя ламає шаблони – твої і чужі? Як ви думаєте, є вік, у якому вже не можна починати з початку?

Джерело