– Можна я візьму собі поки що твого чоловіка, Ірино? Ти все одно повертатися не збираєшся, він тут сам, а мені допомога з дітьми потрібна і сильне плече поруч. А ми з тобою дуже схожі, він не встоїть, якщо я докладу зусиль.

А повернешся — я відступлю і знову його тобі віддам, якщо захочете бути знову разом, — сказала мені моя старша на два роки сестра так спокійно, ніби пропонувала поділитися рецептом пирога.

Я затамувала подих, притиснувши телефон до вуха. Діти гралися в сусідній кімнаті, і їхній сміх змішувався із шумом за вікном — десь проїжджала машина. А я не могла знайти слів.

— Марто, ти серйозно зараз це кажеш? — прошепотіла я, не вірячи своїм вухам.

— А чого ти так дивуєшся? — відповіла вона, наче нічого такого не сталося.

— У вас із Олегом усе давно закінчилося. Він тут один, ніякої підтримки. А ти там, за кордоном, з дітьми. Я ж не прошу його назавжди — просто поки що. Мені важко, Іро, розумієш?

— Тобі важко? — я ледь стримувала злість.

— А як ти думаєш, мені тут? Одна в чужій країні з двома дітьми на руках?

— Ну, в тебе хоча б чоловік поруч не ходить і не дивиться сумними очима, — відповіла Марта.

— А я ж тебе знаю. Ти завжди все витягуєш сама і з усім впораєшся. І поїхати – це було твоє рішення.

Я замовкла. Її слова просто приголомшили мене. Це був той момент, коли розумієш, що навіть найрідніша людина бачить тебе лише крізь призму своїх інтересів.

— Слухай, — продовжила вона, — це ж не зрада, якщо ти сама вирішила поїхати. Ти залишила його, і це нормально. Але він теж людина. І я теж.

— А ти подумала, як це все виглядає? — нарешті сказала я.

— Це ж мій чоловік. Навіть якщо ми зараз не разом, те, що ти пропонуєш –  це взагалі ненормально!

Марта зітхнула.

— Іро, не будь така категорична. Ми всі дорослі люди. Я ж тобі допомогти хочу. Ти ж його навіть не любиш більше, правда?

Я не знала, що відповісти. Її слова піднімали в мені те те, в чому я боялася собі зізнатися.

— Це тебе не обходить, — сказала я нарешті.

— Ну добре, — вона сказала спокійно.

— Але подумай. Якщо ти не повертаєшся, то чого його тримати?

Я поклала слухавку. Марта завжди була такою: прямолінійною до абсурдного. Але я ніколи не думала, що вона здатна на таке.

Цей день для мене був зіпсований. Діти, звісно, нічого не помітили, і я, як завжди, намагалася здаватися веселою. Але всередині в мене все кипіло.

Того вечора я написала Олегу. Не про розмову з Мартою — ні, я була ще не готова до цього. Я просто хотіла знати, як у нього справи. Він відповів одразу, і ми довго переписувалися, як друзі. Здавалося, він не мав жодного уявлення про плани Марти.

Чоловік писав, що скучає, розпитував про дітей, про їхні досягнення, про те, як пройшов наш день. Говорили і про плани на літо – коли ми приїдемо до моїх батьків у Львів, а він до нас з Києва, як будемо проводити час.

Я зрозуміла, що сценарій Марти аж ніяк не входить в Плани Олега. Це не про нього. Це про нас із нею. І ця розмова стала лише початком великої боротьби. З чого мені її почати – я ще не вирішила.

Джерело