– Можна обличчя якось веселіше? Я задовбався після роботи бачити твою кислу пику! – обурюється чоловік

Виявляється, до моїх обов’язків дружини входить не тільки стежити за будинком і дитиною, а й радувати чоловіка своїм щасливим виглядом. На мої справжні емоції йому, мабуть, начхати.

Я не з тієї породи людей, які завжди бачать щось погане і журяться з цього приводу. Жива людина, яка намагається не сумувати, але це не означає, що я завжди ходжу і посміхаюся, як ненормальна.


Я буваю різна: просто намагаюся не вихлюпувати негатив на інших людей, якщо не вони – причина мого поганого настрою. Якщо все добре – тішуся, якщо є серйозні проблеми – сумую.

За чотири роки шлюбу ми ще не мали якихось серйозних проблем, які б вибивали мене надовго з колії. Всі були живі, всі здорові, а на дрібні негаразди я намагалася не звертати уваги.

Мабуть, тому мій чоловік і звик, що я завжди на позитиві: завжди життєрадісна та активна. Так і було, доки не почалися проблеми. Але чоловік виявився не готовим бачити мене іншою.

У нас три місяці тому з’явилася дитина. Період виношування протікав добре, жодних побоювань у лікарів не викликало, а ось пологи пішли за поганим сценарієм.

Там і обвивання пуповини було, і довгий безводний період, ще й тягнути дитину довелося. Це був важкий момент у моєму житті.

Дитина вижила, але лікарі наставили купу діагнозів, з яких найлегший – це перелом ключиці. Всі розмови починалися зі слів “не хочу вас лякати, але ви маєте бути готові” і далі довгий список, що може піти не так.


Поки що дитина занадто маленька, щоб лікарі однозначно залишили або зняли частину діагнозів. Ходити під цим дамокловим мечем нестерпно.

Ти тримаєш дитину на руках, а у самої всякі погані думки в голові. І ти ж нічого не можеш зробити. Ходити по лікарях, виконувати їх інструкції та вірити у краще.

Всі ці думки плюс гормони, які все ще ніяк не прийдуть в норму, не сприяють тому, щоб на моєму обличчі сяяла посмішка. Мене ця ситуація гнітить. А ось чоловікові, мабуть, по барабану.

Він на все це махнув рукою і сказав, що користі переживати зараз немає: як буде, так і буде. Живе звичайним життям і взагалі не напружується із цього приводу.

Можливо, це через те, що не він бігає лікарями та вислуховує всі ці невтішні прогнози, а мої перекази його якось не вражають. Або він від природи такий товстошкірий.

Але нещодавно мені від нього прилетіла раптова претензія, яку я й досі намагаюся усвідомити.


– Можна обличчя якось веселіше? Я задовбався після роботи бачити твою кислу пику! Навіть йти додому немає бажання! – обурився чоловік раптово.

А яка в мене має бути реакція, коли у нас таке відбувається? Яке обличчя має бути у мене, якщо я постійно підходжу до ліжечка і прислухаюся, чи дихає дитина?

З чого раптом у мене має бути щасливе обличчя, якщо мені наступного тижня знову до лікаря, і я боюся того, що можу почути? Які у мене приводи для радості?

Ось якщо зараз всі прогнози знімають, скажуть, що це звичайна здорова дитина, то я тут до стелі стрибатиму і посміхатимуся навіть уві сні, а поки що приводів для радості у мене немає.

Чоловік мене вислухав, потім назвав панікеркою і сказав, що від нас все одно нічого не залежить, тому треба просто це прийняти та жити далі, а не зациклюватись на негативі.

Я зовсім не розумію такої його реакції: вона здається мені якоюсь дивною та відстороненою. Це наша спільна дитина, але чоловік поводиться так, ніби ми розмовляємо про хом’ячка, до якого йому нема ніякої справи.


Може, це я якась неправильна? Може, це я себе накручую і треба бути простіше? Чи чоловік – байдужа худоба і не здатний сприйняти ситуацію? Я не знаю, у мене немає сил переживати ще й із цього приводу.

КІНЕЦЬ.