Цьогоріч до Великодня я ретельно готувалась. Зараз у нас велика сім’я. Адже донька з зятем і онуками тепер зі мною живуть. Раніше вони винаймали житло. Та зараз в Сергія проблеми на роботі, ще й бронь більше не дають. Тож працює дистанційно. Звісно я погодилась їм допомогти. Тим паче будинок в нас просторий, а мені й в радість, що онуки поруч.

Та скажу відверто, виявилось, що жити із чоловіком доньки зовсім не просто. Він страшенно прискіпливий. Постійно лізе на кухню і вказує що і як робити. Те, як ми з донькою прибираємо, теж його не влаштовує.

І ось до Великодня ми почали готуватись заздалегідь і ретельно. Наробили голубців, холодців, м’ясних рулетів, котлеток і чимало різної смакоти.

Для нас це свято особливе. І відзначили ми його дуже гарно, сім’єю з найближчими родичами. Приїхала моя сестра з дітьми та онуками. Сиділи за столом до вечора, спілкувалися. Та ми однаково навіть половини харчів не з’їли.

На ранок я була спокійна, що готувати не треба щонайменше два дні. Нарешті можна спокійно відпочити кілька днів. Але далі сталося те, чого я зовсім не чекала.

Зранку в понеділок зять почав випитувати:

– А що ми сьогодні їстимемо? Я б хотів якоїсь юшки.

– Так у нас повний холодильник, нащо варити?

– Ото вже можете в смітник викинути. Щось в суботу готували, а щось ще в п’ятницю. Воно вже не свіже!

– Ну, тоді, дорогенький, самий вари!

На таку відповідь Сергій не чекав. Пішов пиляти мою доньку.

– Вари мені юшку, я голодний!

– Добре, зараз.

Почувши це, терпіння моє луснуло.

– Нічого вона тобі не варитиме! Я не дозволяю!

– А яке ви маєте право?

– Таке, це моя хата і моя кухня! Сьогодні всі відпочивають! Як не подобається – готуй самий, або йди кудись їсти. Але ж ти не можеш, бо заберуть військкоми.

Як він лютував, скільки всього я про себе вислухала.

Але дуже раділа, що нарешті його на місце поставила. А ви, як би на моєму місці вчинили?

КІНЕЦЬ.