Я у батьків єдина донька. Більше дітей вони не планували. Відповідно усе найкраще діставалося мені та я росла як Принцеса. Батьки нічого для мене не жаліли та я старалася бути зразковою дитиною. В школі навчалася на відмінно, займалася художньою гімнастикою та тішила батьків нагородами за виграші у конкурсах. Батьки були мною дуже задоволені.

Усе змінилося після того, як в університеті я познайомилася з Микитою. Він був зовсім не схожим на мене, чим шалено мене приваблював. І, як кажуть у народі: “З ким поведешся, того і наберешся“, я перестала слухати батьків, з’їхала у навчанні. Зате в особистому житті все було цікаво та захопливо.

Наші стосунки з Микитою розвивалися швидко. Ми прийняли рішення жити разом.

Микита родом з села та жив у гуртожитку в одній кімнаті зі своїм одногрупником, тому жити у нього було неможливо, залишалося переїхати до мене, адже у нас двокімнатна квартира та місця вистачить.

Зібравшись з духом я підійшла до батьків та попередила їх, що до нас у гості прийде мій хлопець. Батьки були не проти та стали готуватися до зустрічі.

Мама замовила в місцевому кафе смачної їжі (вона у мене зайнята людина та й готувати не дуже любить, по секрету скажу, що й не вміє). Батько розклав стіл та вони стали очікувати на гостя. Я вийшла на автобусну зупинку, щоб зустріти коханого та, коли Микита приїхав, ми попрямували до мене додому. Батьки радо нас зустріли, а Микита аж рота роззявив, побачивши як заможно ми живемо.

Микита відразу сподобався моїм батькам, ми чудово провели вечір та коли хвилювання було позаду, я вирішила озвучити батькам наше рішення:

– Ми з Микитою уже дорослі люди та вирішили жити разом. Рішення наше ми дуже добре обдумали та впевнені у ньому на 100 відсотків.

Батько посміхнувся та сказав:

– Ми раді, що ти стала дорослою, звісно, як скажеш, ми будемо за тобою сумувати. Можеш поки йти збирати речі, а я викличу вам таксі.

– Які ще речі? Ні, тату, ти не зрозумів, ми планували жити з вами! – здивовано сказала я.

Тоді в розмову втрутилась мама:

– Доню, ми все розуміємо, адже теж колись були молодими. Вам зараз потрібно якомога більше часу для себе, ви будете хотіти побути наодинці, а ми не хочемо вам заважати. Чи не так?

-Так, – відповіла я, – але ми ж не планували винаймати житло, у нас грошей немає на це. А Микита живе з одногрупником в студентському гуртожитку, до нього йти жити не варіант.

– Оскільки ви впевнені на 100 відсотків у своєму рішенні, – повів розмову далі батько, – тим більше вважаєте себе уже дорослими, то готові до випробувань, які стануть перед вами, наскільки я розумію. Микити як чоловік може знайти підробіток для того, щоб забезпечувати вас усім необхідним.

До такого повороту я готова не була, Микита взагалі закляк. Я сказала, що ми маємо ще раз обдумати наше рішення та поки збирати речі я не буду.

Ми вийшли з квартири, щоб поговорити, Микита сказав, що не збирається йти ні на яку роботу та, що це все для нього аж занадто складно, ми попрощалися та згодом наші стосунки зішли нанівець.

КІНЕЦЬ.