Дружина знайшла іншого й покинула сім’ю заради нього. Не зупинило її й те, що ми виховували двох діток. Ірина показала своє справжнє обличчя, вона була щаслива, що тепер не доведеться грати роль дбайливої мами та порядної дружини.

Я залишився сам, але намагався піклуватися про дітей так, щоб замінити їм обох батьків. Я розумів, що їм важко переживати таке й хотів пом’якшити непросту ситуацію. Ми багато часу проводили разом, вчили уроки, гуляли, ходили в кіно та на атракціони. Я намагався не показувати, як мені боляче, та відчував, що жіночої підтримки та допомоги у вихованні доньок все ж не вистачає.

Розумів, що потрібно бути сильним заради них, заради янголяток, які з любов’ю дивилися мені в очі та вірили в мене. Я важко працював, щоб мої діти були забезпечені усім найкращим й гордилися своїм батьком. Я купував їм хороший одяг, іграшки та навчився готувати. Особливу увагу приділяв спільному відпочинку. Ми їздили до моря, ходили з наметом в гори, я тішився, що вони поряд зі мною щасливі й це дарувало натхнення.

Якось на вихідних ми вирішили відвідати канатний парк, бо молодша донька давно мріяла спробувати цю екстремальну забаву.

Дітей одягнули у необхідне спорядження і вони пішли вперед. Я піднявся слідом за ними, але стоячи на канатній доріжці згадав про свою стару фобію висоти.

– Все добре?, – почув жіночий голос за спиною.

Я відповів, що все гаразд і вже збирався пропустити її уперед. Та вона люб’язно мовила:

– Не хвилюйтеся, ваші діти вже пройшли місток. Він досить міцний. Ходімо.

Вона взяла мене за руку і ми помалу рушили вперед. Я й не зоглядівся, як мій страх непомітно відійшов.

– Погляньте, наші діти уже спустилися додолу, – промовила вона,- я тут зі своїм сином.

Ми спокійно перейшли місток і вже за кілька хвилин стояли поруч з дітьми.

Спасибі за підтримку, – подякував незнайомці.

– Я ж казала, що нема чого хвилюватись.

– Я хочу вам віддячити й запрошую вас із сином з нами у піцерію. Дітлахи, мабуть, зголодніти. Таке активне дозвілля вимагає багато сил.

– Гаразд. Ходімо, – мовила вона.

– А ми ж іще не познайомились. Я Андрій, а вас як звати?

– Марина, а синочка Дмитро, – відповіла посміхнувшись моя нова знайома.

– Ви тут вперше?

– Так. Менша донька дуже хотіла спробувати, я не міг їй відмовити.

– Може вас дружина вдома чекає?, – схвильовано запитала Марина.

– Ні. Ми з дружиною розлучилися. Я сам виховую доньок. В неї інша сім’я, наші діти її не цікавлять. А ваш чоловік не з вами?

– Ми теж розлучились. Він пішов із сім’ї коли Дмитрику було лише пів року. З того часу ми не бачились. Від знайомих дізналась, що він виїхав за кордон.

Я дивився на Марину і зрозумів, що закохуюсь. Вона була абсолютно не схожа на мою колишню. Я бачив з якою ніжністю вона ставиться до свого сина, а моя дружина після розлучення жодного разу не поцікавилась, як живуть наші доньки. А коли виїжджала, то з насмішкою сказала, що з таким багажем, як двоє дітей, особисте щастя мені не світить.

Відвідування канатного парку стало щотижневою традицією. Наші діти потоваришували, а ми з Мариною могли насолодитись спілкуванням одне з одним.

– Тату, а ти одружишся з Мариною, – несподівано запитала у мене донька.

Я не знав, що й казати. Вона запала мені в душу з нашої першої зустрічі, але я не наважувався зізнатись їй у своїх почуттях.

– Ми хочемо розкішне весілля, – з посмішкою сказала старша донька.

– Ну, раз хочете…, – відповів я і перевів погляд на свою супутницю, – Марино, ти готова стати моєю дружиною?

Вона так мило зашарілася і не могла промовити ні слова. Зрозумів, що вона теж до мене щось відчуває.

– Я не очікувала.. Але так, я згодна. Я стану твоє дружиною, – вже більш рішуче відповіла Марина.

– Це прекрасно!, – промовив я та обійняв кохану.

– Ви з дітьми стали для мене, як рідні, – тихо відповіла Марина.

Я зрозумів, що зустрів свою долю. Інколи щастя знаходить нас у найнесподіваніших місцях.

КІНЕЦЬ.