– Олю, ти справді думаєш, що нескінченні подорожі важливіші за підтримку сім’ї? – зненацька вирвалося у мене, коли вона знову хизувалася черговим туром до екзотичних країв.

Мене звати Марина, і я вже тривалий час відчуваю, що моє життя стало безкінечним колом обов’язків. Ми з чоловіком, Костянтином, разом виховуємо двох дітей і ремонтуємо наш старий родинний дім у мальовничому селі на Полтавщині.

За українською традицією, ми мріяли облаштувати простору оселю з великим подвір’ям, де щонеділі смажили б шашлики, накривали стіл і запрошували всю рідню відзначати свята. Однак це забрало набагато більше сил і грошей, ніж ми уявляли.

Костянтин старший за мене на п’ятнадцять років. Спочатку мені це здавалося дрібницею, але тепер я бачу, що він більш консервативний. Замість того, щоб бодай раз на рік разом поїхати на море, він вважає за краще вкластися у ремонт і сад, бо – Хіба це не краще, ніж марнувати кошти на відпочинок? – так і каже, коли я порушую тему відпустки.

Натомість моя своячка Оля (вона старша за мого чоловіка всього на два роки, тож ніколи не приховує, що зрозуміла життя раніше за нас) спокійно мандрує світом. Поїздки до Європи, екскурсії в Азії, дайвінг в Єгипті. Щоразу, коли ми бачимося, вона або щойно повернулася, або збирається в нову мандрівку.

Поки я з заліпленим штукатуркою волоссям обговорюю з Костянтином чергові витрати на утеплення фасаду, Оля міркує, де краще провести зимові свята – у Львові чи в Карпатах.

З нею завжди весело: вона приносить купу історій про різні культури, показує фотографії місцевих страв, ділиться враженнями про традиції інших народів. І все це робить із сяючими очима, манікюром у тон нової сукні та ідеальною зачіскою.

Я теж колись любила культурні заходи. Пам’ятаю, як зі студентським гуртком готувала вертеп на Різдво чи їздила на археологічні розкопки під Полтаву.

Але тепер я ніби приросла до нашого будинку. Зранку відвожу дітей до школи та садочка, потім їду на роботу, а ввечері повертаюся, щоб нагодувати сім’ю, допомогти з уроками та ще встигнути побілити стіни в коридорі. Кожна моя вільна хвилина йде на пошук нових шпалер чи обговорення з Костянтином – Куди тепер перекинути бюджет? – Бо завжди щось відвалюється, ламається, протікає.

Останнім часом помічаю, що всередині в мене зріє невдоволення, навіть заздрість. Я не хочу перетворюватися на буркотливу жінку, але коли я дивлюся на Олю – з її французькими парфумами, яскравим манікюром, блискучим поглядом, – я відчуваю, що моє життя блякне. Поруч із нею я виглядаю як змучена домогосподарка без натяку на свіжість. Щоб хоч трохи освіжити себе, я навіть намагалася піти в місцеву перукарню. Але – чи то руки майстрині були недосвідчені, чи то часу в мене було мало, – результат мене не потішив.

Тиждень тому ми зібралися на родинну вечерю, щоб відзначити іменини. Усі сиділи за столом, куштували мамині вареники та вінегрет.

Оля, мовби ненароком, повідомила, що планує вирушити до Грузії на три тижні. Я не витримала, бо мала за плечима безсонну ніч із дитиною, якій різалися зуби, і день, проведений за замішуванням розчину для облицювання нашої веранди. Тої миті я відчула гостре бажання виговоритися і – влучила в саму точку.

– Ти бодай раз замислювалася, щоб взяти моїх дітей на вихідні? – спитала я з докором. – Для них ти тітка, вони люблять тебе, і точно були б раді побачити інші міста чи бодай відвідати якесь цікаве місце. Чи ти дбаєш лише про власне задоволення?

Оля запропонувала мені заспокоїтися і, як вона сама сказала, – перестати гаяти час на ті думки, які мене пригнічують. Вона нагадала, що колись теж жила в складних умовах, сама виховувала свого сина, багато працювала. Тепер, коли діти виросли, вона нарешті відпочиває і не вважає за потрібне пригальмовувати через наші проблеми.

Оце і є моє найболючіше питання. Чому хтось може дозволити собі так жити, а я відчуваю, ніби тону в ремонтах, пранні, прасуванні та обов’язках? Чому в моїх мріях про відпустку завжди стоїть знак питання, а в реальності я бачу лише дірку в даху чи недороблену літню кухню?

Я справді боюся, що перетворююся на озлоблену й заздрісну жінку, яка лише скаржиться на життя. Водночас, мені важко відкинути думку, що іноді варто допомагати одне одному. Зрештою, хіба не в цьому полягає тепла українська традиція родини?

Тепер звертаюся до всіх вас. Чи маю я право обурюватися егоїзмом Олі? Чи, можливо, я сама маю вчитися відпускати дрібниці та знаходити час для себе, як це робить вона? Готова до дискусії та хочу почути ваші думки. Як вважаєте, хто більше має рацію у цій ситуації і чому варто приділити увагу насамперед?

Давайте обговоримо.

Джерело