Я так зраділа, коли дізналася, що наречена сина живе в нашому районі. Навіть не потрібно на трамвай сідати, 10 хвилин ходу і я в них. Так, кажу в них, бо вже п’ять років минуло і мій син пішов жити до Ірини, бо це її квартира, яку купили батьки, коли вона ще навчалася.

Я не надокучала молодим, але часто приходила провідати. Ну а що мені залишалося робити. Я за вислугою літ, бо я медик, вже на пенсії, зайнятися особливо нема чим. А коли пішли дітки, а в мене онуків двоє, два хлопчики, то чуть не кожного дня ходила помагати невістці. Я ж медик і краще знаю, як пеленати і купати.

Може невістку мої приходи і дратували, але я на її прохання дати їм спокій не звертала уваги. Я боялася самотності, а з онуками почувалася потрібною.

Але недавно мене поставили перед фактом, що цю квартиру Ірина продає і вони переїжджають в новий район, де новобудови. Я ж то розумію, що від мене тікають, бо ситуація, яка склалася у нас місяць тому була справді складна. Але чесно, я не думала, що дійде до такого великого переїзду.

Я ще до свахи подзвонила, думала, може вона їх переконає не з’їжджати.

– Якби не ваш кепський і нав’язливий характер, то б ніхто нікуди не з’їжджав, – відповіла сваха.

Я застигла з телефоном у руці. Це ж треба – сваха мені таке сказала! Наче я якась чужа, яка їм життя псує!

Але чим я так завинила? Що онуків своїх люблю? Що приходжу допомагати? Що переживаю за сина?

Я відклала телефон і ще довго сиділа, розмірковуючи. Хіба я не маю права бути частиною їхнього життя?

Через кілька днів усе стало ще гірше. Я пішла до них, як завжди, але цього разу двері мені відчинила не Ірина, а мій син. Він стояв у дверях.

– Мам, ми зайняті. Ти ж розумієш, що нам треба пакуватися.

Я заглянула в коридор – справді, коробки стояли повсюди. У мене стислося серце.

– То що, ви точно переїжджаєте? – запитала я, намагаючись здаватися спокійною.

– Так, мам. Ми вже завдаток за нову квартиру внесли, – сказав син і, здається, навіть не помітив, як мені стало погано від цих слів.

– Але ж… навіщо? Вам тут було добре, район зручний, батьки Ірини поруч…

– Нам потрібні зміни, – озвалася з кімнати Ірина, навіть не підходячи до дверей.

Її холодний голос був крижаний. Мене вже й не запрошують, не кличуть за стіл, не пропонують чаю. Чужа в домі, де ще вчора я бавила онуків, де пеленала їх, коли Ірина боялася взяти на руки.

– Сину, ти справді цього хочеш?

– Мам, – зітхнув він, – ми вже все вирішили.

Я хотіла сказати ще щось, знайти аргументи, переконати, але двері зачинилися прямо переді мною.

Я йшла додому, не помічаючи ні людей, ні машин. В голові крутилися спогади: як ми з чоловіком виховували сина, як допомагали йому, як чекали онуків… І що тепер? Стала зайвою?

Минув тиждень, і вони справді переїхали. Я навіть не знала точної адреси нового житла, поки випадково не зустріла сусідку Іринину маму в магазині.

– Ну що, провідали вже молодих у новій квартирі? – запитала вона, укладаючи сир у кошик.

Я проковтнула клубок у горлі.

– Ні, ще не була.

Сваха знизала плечима.

– Ну так і не варто поки. Вони ж хочуть осісти спокійно, самі облаштуватися. Відпочити від усього.

Від мене.

Я вийшла з магазину і вперше за довгі роки не знала, що робити далі.

Пройшло ще кілька тижнів. Жодного дзвінка. Жодного запрошення. Я розуміла, що Ірина добилася свого – я більше не була частиною їхнього життя.

Але невже син не сумує? Невже йому байдуже?

Я наважилася зателефонувати.

– Мам, привіт, – відповів він сухо.

– Привіт, сину. Як ви там?

– Все добре, облаштовуємося.

– А онуки?

– Теж добре.

Я ковтнула сльози.

– Може, я приїду в гості?

Настала тиша.

– Мам, давай трохи пізніше. Ми ще не все розклали…

Я зрозуміла: “трохи пізніше” – це ніколи.

Тепер я живу в тиші. Немає маленьких ніжок, що тупотять по квартирі, немає дитячого сміху.

Але чи справді я зробила щось настільки погане?

Чи справді любов і турбота можуть стати причиною розлуки?

Чи маю я право боротися за місце в житті сина та онуків?

А чи краще змиритися і піти?

Джерело