– Моїй родині потрібні гроші, і ти маєш допомогти! – Упевнено заявила сестра. – У тебе мільйон на рахунку, хоч би половину віддай мені!

– Допомоги зазвичай просять, а не вимагають, Галю, – спокійно зауважила Вероніка.

– Хіба я вимагаю? – Здивувалася сестра. – На мою думку, я просто нагадую тобі про твої обов’язки.

– Ти дзвониш мені в робочий час і заявляєш, що я зобов’язана тобі допомогти, – озвалася Вероніка. – Це якось важко назвати проханням, не знаходиш?

– Ось завжди ти чіпляєшся до слів! – буркнула старша сестра.

Після нетривалого мовчання вона сухо додала:

– Мені дуже потрібні гроші! Ситуація просто патова!

– Я тебе дуже розумію і співчуваю, але дозволь дізнатися, чому ти звертаєшся за допомогою саме до мене?

– А до кого ще звертатися? – поцікавилась Галина. – Батьки, як ти знаєш, мешкають на одну пенсію. Тільки ти в нас мільйонерка.

– До кого звертатись за допомогою? – перепитала Вероніка. – Дай-но подумати… О, а як щодо того, щоб добре потрясти чоловіка і змусити його влаштуватися на більш грошову роботу, чи знайти хороший підробіток?

– Денис багато працює, – у голосі Галини водночас з’явилися втома та нетерпіння. – Я і так його цілодобово не бачу, Ніко!

– Він оре за трьох, а коли приходить додому, валиться на диван і відразу засинає! У мене все одно, що немає чоловіка, а у дітей батька, розумієш? Хоча кому я це говорю…

– У тебе ні чоловіка, ні дітей, живеш тільки роботою своєю, кар’єру все будуєш… І не розумієш, як це – жити в борг, постійно канючити, канючити, кінчити, ніби ми якісь жебраки…

Галина важко зітхнула і замовкла. Вероніка остаточно втратила терпець. Коли вона заговорила, голос її звучав різко:

– Так, ти маєш рацію, Галю, я справді не розумію, навіщо виходити заміж за того, хто не може забезпечити своїй родині гідне життя!

– І навіщо треба приводити на світ четвертого, знаючи, що перебуваєш у стиснутих обставинах, мені теж незрозуміло…

– Зрозуміло, це твоє життя, і не мені тебе судити, але й проблеми твої вирішувати я не хочу. Звідки ти дізналася про мої накопичення?

– Від мами, – неохоче зізналася Галина.

– І саме вона порадила тобі звернутися до мене за матеріальною допомогою? – Уточнила Вероніка.

– Не має значення, хто порадив, – сухо сказала Галина. – Краще скажи допоможеш, чи ні?

– Ні, Галю, не можу.

– А чому не можеш?

– Бо я не благодійна організація!

– Ясно.

На тому кінці дроту почулися короткі гудки. Вероніка спробувала повернутися до роботи, але не змогла, заважали настирливі та дуже невеселі думки.

…Вероніка була молодша за Галину на п’ять років, і за характером вони були зовсім різними. Після закінчення школи Галина одружилася з однокласником Денисом.

Діти в них пішли відразу, спочатку з’явилися на світ двійнята, ще через чотири роки у подружжя з’явився син, а ще через вісім років Галина подарувала Денисові доньку.

Вищої освіти вона не мала, і ніде не працювала. Денис таксував, а у вільний час підробляв в інтернеті, писав тексти, робив візитівки, обробляв картинки та фотографії.

Жила сім’я на зарплату Дениса та на дитячу допомогу, крім того, час від часу батьки теж допомагали їм грошима. Діти росли, фінансів не вистачало, тому нерідко Галині та Денису доводилося залазити у борги.

На відміну від старшої сестри, Вероніка після школи вступила до давно обраного університету на бюджетне відділення.

Вона відразу ж влаштувалася на роботу в компанію, що розвивалася, дуже перспективну і яка мала бездоганну репутацію. Вона справді займала хорошу посаду, не дуже високу, але зі стабільною зарплатою.

Як і багато хто, молода жінка активно вела сторінку в соцмережах і викладала там свої фото.

Вероніка вже кілька років жила в однокімнатній орендованій квартирі, і старанно накопичувала на власну житлоплощу.

Коли вона мала можливість, то допомагала сестрі. Іноді речами, інколи ж і невеликими сумами. Та сприймала це, як належне.

– Ми, багатодітні, справжні герої, – нерідко казала сестра. – По-перше, ми виконуємо своє призначення та виконуємо головну роль жінки, а по-друге, підвищуємо демографічний рівень в країні.

– Ми у всьому собі відмовляємо, все на собі тягнемо! А бездітні… Ну, як на мене, вони живуть марно. Усе для себе! Не соромно?

З Галиною були згодні й батьки. То мати, то батько, то інші родичі час від часу насідали на Вероніку з вимогою допомогти сестрі-героїні.

Галина та Денис жили в орендованій двокімнатній квартирі, і зараз їм було там досить тісно. На сімейній раді вони вирішили взяти в іпотеку гарну трикімнатну, але тепер їм потрібно було зробити початковий внесок.

На свою голову Вероніка нещодавно проговорилася матері про свої накопичення, а та, природно, відразу сказала про це сестрі.

Молода жінка відчувала, що так просто Галина від неї не відчепиться, але й поступатися не збиралася.

– Я нікому нічого не винна, – вирішила вона, зрештою, і повернулася до роботи.

Втім, попрацювати Вероніці не вдалося. Майже відразу після того, як вона поговорила з Галиною, їй подзвонила мати.

– Щойно говорила з Галочкою, – почала вона, – вона сказала, що ти не хочеш їй допомагати.

– Мамо, а нічого, що я працюю? – спалахнула Вероніка.

– Ну п’ять хвилин ти матерів можеш приділити? – невдоволено озвалася мати. – Чи ти там світові проблеми вирішуєш, тобі не до простих смертних?

– Ти навіщо розбалакала Галі про мої накопичення? – дедалі більше дратуючись, спитала Вероніка. – І ти порадила їй мене, так?

– Уяви собі! Тому що ми з батьком допомагаємо їй. Батько он подарував Денису машину свою стару, щоб той таксував, – почала перераховувати матір.

– Я з своєї пенсії їй постійно гроші даю… Одна ти осторонь! У тебе хороша робота, чудова посада, та й заробляєш ти непогано. Чому ми допомагаємо їй, а ти ні?

– У мене, мамо, зайвих грошей нема, – зітхнула Вероніка.

– Я знаю, що вони є! Ти збираєш собі на житло! І не соромно тобі?

– А чому це мені повинно бути соромно?

– Тому що ти чудово знаєш, яка ситуація у Галочки зараз! – Знову підвищила голос мати. – Ну, як ти не розумієш, ну неможливо їм жити вшістьох у двокімнатній квартирі!

– Я розумію, але нічим допомогти не можу, інакше сама залишуся без даху над головою, – відповіла Вероніка.

– Та з чого ти це взяла? – запитала мати. – Ти ж цілком можеш жити у нас із батьком! Ну чи, зрештою, знайти чоловіка з квартирою, та перебратися до нього!

– Так, звичайно, гідні чоловіки з квартирами на дорозі валяються, бери, не хочу, – посміхнулася Вероніка. – Ні, мамо. Не допомагатиму я Галі.

– Але ж ти мусиш їй допомогти! У неї четверо дітей! І вони всі твої племінники, між іншим!

– Я мусила б допомогти, якби вона опинилася в дійсно важкій ситуації. А четверо дітей – це її вибір, до якого я не маю жодного стосунку. І відповідальність за цей вибір має нести лише вона, а не хтось інший.

– Е-ех… – сказала мати після невеликої паузи. – Не думала я, що виховала таку черству дочку… Ну гаразд, Вероніко, тобі з цим жити. Але Бог тебе покарає, пам’ятай це!

– Зараз, за логікою речей, має подзвонити батько, – подумала Вероніка. – Або Денис. Або якась сьома вода на киселі.

Однак вона помилялася, більше їй ніхто не зателефонував.

Вероніка заспокоїлася і почала потихеньку готуватися до відпустки, вперше за кілька років вона могла дозволити собі відпочити не на дачі у батьків, а на курорті.

Близькі про її плани знали, і за кілька днів до від’їзду до месенджера Вероніки майже одночасно надійшло кілька повідомлень від матері, батька та сестри. Усі вони були написані в одному річищі.

– Їдеш у відпустку? Значить, є все-таки зайві гроші? – писала мати.

– Ми не знаємо, що завтра будемо їсти, а ти по курортах катаєшся? Ну-ну … – тисла на неї сестра.

– Сестра у скрутних умовах, а вона засмагає. Ну ні сорому, ні совісті! – докоряв батько.

Вероніка намагалася не надавати цьому жодного значення, але все одно їй було неприємно. За кілька годин до поїздки їй надійшло ще одне повідомлення, вже з невідомого номера.

– Ти впевнена, що не пошкодуєш? – писав хтось.

– Про що, цікаво, я маю пошкодувати? – Запитала себе вголос Вероніка.

Зловісне повідомлення жінка видалила, невідомий номер, зрозуміло, заблокувала і вранці зі спокійною совістю вирушила на відпочинок.

Десять днів відпочинку пройшли чудово. Вероніка купалася, засмагала і була на розпродажах, де придбала собі чимало симпатичних речей. Коли вона повернулася додому, родичі відразу почали закидати її повідомленнями:

– З поверненням, жаба-мандрівниця! – писала сестра. – Добре відпочила? На розпродажах побувала? А мені привезла хоч щось?!

– Замість того, щоб їздити курортами, краще б ці гроші витратила на харчування для племінників! Вони ростуть, їм потрібен різноманітний раціон! – обурювалася мати.

Батько надіслав голосове повідомлення.

– Собі пуховик купила, а племінники в маленькій двокімнатній туляться і в недоносках ходять! – гримів він. – Як не соромно?

– Ну, це вже ні в які ворота! – вигукнула Вероніка.

Втім, повідомлення від настирливих родичів були лише квіточками.

Першого ж дня після відпустки Вероніку викликав до себе начальник. У них були непогані стосунки, і жінка знала, що перебуває у нього на доброму рахунку. Тому, коли начальник холодно зустрів її й сухо запропонував їй сісти, вона напружилася.

– Поки ви були на відпочинку, Вероніка Євгенівно, у нас виникла проблема, – сказав він.

– Що трапилося?

– На електронну адресу компанії надійшов вельми дивний лист… – начальник насупився. – Втім, подивіться самі. А потім поговоримо.

Він відкрив листа і повернув екран ноутбука у бік Вероніки.

-Ви зовсім не знаєте, з ким співпрацюєте! – кричав написаний заголовок.

Далі у листі було написано таке:

– Полюбуйтеся, що робить ваша співробітниця.

А нижче йшли цікаві та вельми екстравагантні фото Вероніки.

Вражена, зблідла жінка з жахом подивилася на начальника. А той сказав:

– Ви напевно в курсі, що наша компанія цінує репутацію. Тому…

– Але ж це не я! – вигукнула Вероніка

– Як не ви, коли тут ваше обличчя?

– Обличчя моє, але це не мої фото! – Вероніка видихнула і спробувала заспокоїтися. – І взагалі, якщо придивитися, можна побачити, що це дуже незграбний монтаж!

Начальник нічого не відповів і пильно подивився на схвильовану жінку.

– Тобто ви хочете сказати, що вас хтось підставив?

– І я навіть здогадуюсь, хто! – палко відповіла Вероніка.

– Справді?

– Так. Зважаючи на все, це зробила моя… Моя рідна сестра.

– Ось як? – підняв брови начальник. – І навіщо їй це робити?

Вероніка відповіла не одразу. Не хотілося їй виносити сміття з хати, але на кону стояла її репутація, тому іншого виходу вона не мала. І жінка докладно розповіла начальникові про те, в яку ситуацію потрапила.

– Я не відмовляю їй у допомозі! – Несло Вероніку. – Вона до цього часто просила у мене гроші, то в холодильнику шаром покотити, то захворів хтось із дітей, потрібні ліки, то взуття комусь треба купити, то племінниці треба платити за музичну школу…

– Навіть так? – усміхнувся начальник.

– Так! І я ніколи не відмовляла! Але коли від мене вимагають, щоб я віддала їй свої накопичення, коли хочуть, щоб я не наважувалася жити своє життя, поки у неї чергові проблеми, коли мене давлять ось цим постійним «зобов’язана, зобов’язана, зобов’язана», мені здається, що це…

– Звісно, ​​зобов’язані, – раптом суворо сказав начальник.

Трохи згодом він додав:

– Днями у другому читанні вийшов закон про те, що незаміжні сестри мають матеріально допомагати заміжнім багатодітним. Ви не знали, правда?

Вероніка здивовано подивилася на начальника, але побачивши в його очах веселі іскорки, несміливо посміхнулася.

– Знаєте, що ми з вами зробимо, Вероніко Євгенівно? – спитав він.

Але одразу відповів:

– А ось що.

Він видалив листа і порадив їй не турбуватися з цього приводу.

– І, якщо дозволите, дам батьківську пораду, – сказав він насамкінець, – поцікавтеся, який банк дає добрі відсотки, і покладіть свої заощадження на вклад на рік.

– А ще краще – у два різні банки. Для надійності. І пам’ятайте, вороги твої ті, що найближчі. Менше говоріть про свої накопичення. Тим паче родичам.

Вероніка так і вчинила. А коли їй через якийсь час знову зателефонувала Галина і заїкнулася про допомогу, вона сказала:

– Не збираюся читати тобі нотації, Галю, не в моїх правилах. Просто хочу, щоб ти усвідомила раз і назавжди, ніхто нікому нічого не винен.

– Як це так? Родичі, тим паче забезпечені, мають допомагати…

– Ще раз, Галю. Ніхто нікому нічого не винен. Кожен сам має розпоряджатися своїми грошима. Перш ніж купу дітей приводити, слід було подумати, а чи зможу я забезпечити їх, чи не буду постійно сподіватися на допомогу рідних?

– Що означає постійно? – наїжачилась сестра. – Хочеш сказати, що ми сидимо на твоїй шиї? Та ти ніколи не допомогла нам нормально! Так, подачки якісь давала. І це допомога?

– Ну я здогадувалася, що не дочекаюся від тебе подяки…

– Та про яку подяку може йтися? І за що? За те, що відмовляєшся мені допомогти у скрутні часи?!

– Твої скрутні часи, Галю, тривають перманентно. При цьому ні ти, ні Денис за стільки років не зробили нічого, щоб змінити ситуацію на краще.

– Ти дієздатна, доросла заміжня жінка. Ти мати, зрештою. Тож, будь ласка, розв’язуй свої проблеми сама.

– До речі, Денису передавай палкий привіт. Заяву на нього за мої фотки, так і бути, подавати не буду. Багатодітний батько ж.

Після цих слів Вероніки Галина кинула слухавку.

Наразі сестри не спілкуються, але Вероніка про це анітрохи не шкодує. Батьки час від часу соромлять її телефоном, але жінка твердо впевнена, що вчинила правильно.

А ви як вважаєте, слушно вчинила сестра? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.