Моїй мамі неможливо догодити, а я ще й догоджати змучилась. Вона завжди знайде, до чого причепитися. Допомагаєш їй – бурчить вічно, що все не так, все не те, краще б взагалі не допомагала. Не допомагаєш – постійні образи, що її, нещасну, всі забули та кинули. Золотої середини немає.

Мама в мене завжди була з тяжким характером. З тієї категорії людей, яким добре ніколи не буває. Завжди щось не так. Я сама насилу мирилася з її примхами, і зовсім не здивувалася, коли від нас пішов тато. Ось уже йому діставалося завжди на повну.

З віком мамин характер лише посилювався. Спілкуватися з нею я намагалася рідше. Після спілкування з нею у мене було відчуття, що мене пропустили через м’ясорубку, а потім поспіхом зліпили.

Тому з дому я втекла, можна сказати, за першої зручної нагоди. Зараз я вже одружена, у мене є дитина. Мама в кілька років тому вийшла на пенсію і тепер активно вдає із себе немічну пенсіонерку, хоча їй зараз навіть шістдесяти немає. За нинішніми мірками ще цілком бадьора дама. Але вона так не рахує.

Після отримання пенсійного посвідчення вона почала вимагати до себе підвищеної уваги. То їй треба, щоб я приїхала і привезла продукти, хоч під вікнами у неї магазин, а в неї жодних проблем із пересуванням немає. То я повинна приїхати та прибратися у неї, хоча вона ще сама цілком бадьора і може це зробити. То дзвонить і плачеться, що я давно її не відвідувала.

Але варто мені піддатися на ці її скарги, як виникає інша проблема. У магазин сходила, але купила не ті продукти чи не тих виробників, до яких вона звикла. Прибралася в неї вдома – за маминими словами, тільки бруд по кутках розмазала. Приїхала відвідати – сиджу не з тим обличчям, наче на каторзі. Загалом все не так. А в мене є і своє життя.

Мама живе не в сусідньому будинку, тому мені треба було йти через все місто, робити справи, потім вислуховувати тонну негативу, а потім їхати додому. При цьому я працюю і маю сім’ю. Коли в мене з’явилася дитина, мама завзяття з нею допомогти не виявляла. Зате з потрійною силою почала скаржитися, яка вона немічна і покинута.

Я з дитиною моталася до неї, вмовляючи себе, що все одно мені з малюком гуляти треба. Але мама кілька разів зачекала, а потім заявила, що у неї від немовляти болить голова і підіймається тиск, тож онука до неї привозити не треба. А куди його діну, щоб до неї поїхати?

– І чоловік не може посидіти кілька годин, щоб ти до матері з’їздила?
– Чоловік після роботи, він посидіти може, але я і з ним хочу час провести, та й по будинку купа справ, які треба зробити.
– Я ж кажу, до матері ніякої справи немає, – зітхає мама, а в мене око сіпатися починає.

Подруга, яка знає мою складну ситуацію, порадила мені не мотатися до мами постійно самій. Зараз є можливість замовити доставку продуктів додому, викликати клінінг, а поспілкуватися можна по ватсапу, там є відеодзвінок. Але це було б надто просто, звичайно ж.

– Ну так, ну так, як завгодно готова викрутитися, аби самій матері не допомагати. Нічого мені не треба тоді. Ще не вистачало, щоб якісь чужі люди до мене шастали додому. І не страшно тобі за матір – раптом мене пограбують чи того гірше.

У мене опускаються руки. У мене таке відчуття, що мета мами – щоб я страждала. Щоб щохвилини я почувала себе поганою дочкою. Немає в мене більше сил доводити їй, що я хороша, що вона просто вередує. Виконати її прохання так, щоб воно було задоволене – просто нереально. Слухати її скиглення вже не можу.

Шукаю попутника, відносини не пропонувати. У жовтні минулого року я розлучився зі своєю дівчиною. Дуже хотілося змінити обстановку і рвонути в січні-лютому абикуди, де тепло. У результаті вибрав Бразилію. По-перше,

Зі своєю подругою Світланою ми дружимо з дитинства – виросли в одному дворі, разом пішли в школу, сиділи за однією партою майже завжди. Після шкільного випускного вона вирішила вступати до

Підгледіла в мережі дивовижне. Настільки дивовижне, що це витягнуло мене з нудьги. Прочитала список того, що «дешевить» жінок … Зачепилася, звичайно, в першу чергу за своє – «волосся неприродних кольорів».