Моїй Андріяні було 29 років, коли вона вийшла заміж. І то, я вважаю, якби ж ми з подругою не приклали до цього “руку”, то холостякували б наші діти до сьогодні. Зять був доволі сором’язливий, що мене трішки дратувало, але зажили ми дружньою родиною. Бориса я прийняла в своїй квартирі радо. До молодих не втручалася. Та одного дня зять прийшов з роботи засмучений.

Мене звуть Антоніна Макарівна. Як я раділа, що моя донька, Андріяна, нарешті вийшла заміж. Дочка моя розумниця і красуня. Але ніяк не могла знайти собі пару. Її наречений, Борис, син моєї подруги.

Вони зустрічалися майже рік. Мені подобався цей скромний хлопець. Однак він здавався мені нерішучим.

– Якийсь він дуже сором’язливий. Як у житті пробиватиметься? Де гроші зароблятиме?

Після розпису Борис та Андріяна жили зі мною. Мені вони не заважали. Я вже звикла до зятя.

Борис якраз змінив роботу. Начебто усе йому там подобалося, і умови роботи, і оплата. Андріяна могла працювати неповний робочий день, а вільний час присвячувати сім’ї.

Я працювала на ринку. Торгівля моє покликання! У будь-які часи ми мали, що поїсти.

Але працювати треба з одним вихідним на тиждень. Проте, це того варте. Я завжди знала, що зароблю у будь-якому разі і ніколи не залишуся голодною.

Якось Борис прийшов додому дуже сумний і повідомив нам погану новину.

У них на роботі скорочення. І він потрапив до цих списків.

Для доходу нашої сім’ї, незважаючи на мою непогану роботу, це було відчутно по бюджету. Борису тепер доведеться шукати нову роботу. Андріяна не могла вийти на повну ставку, як раніше.

Я вирішила допомогти молодятам, поки зять шукає нову роботу. Зі своєю роботою я могла собі це дозволити. Я ще додатково на території ринку прибирати влаштувалася.

Минуло кілька місяців. Борис нічого не міг знайти.

Він дзвонив за якимись оголошеннями, ходив на співбесіди… Але все безрезультатно. А нам із донькою вішав локшину на вуха, що скоро у нього буде престижна робота із пристойною зарплатою. І ось тоді ми житимемо приспівуючи і щодня смакувати дорогі делікатеси.

Я ж увесь цей час працювала на двох роботах. І не нила. Якби не я, ми вже по вуха в боргах були. А так у теплі, у добрі, нагодовані, одягнені, взуті. Що ще потрібно?

І ось до мене дійшло, що мій зять просто не хоче працювати. А навіщо? Йому і так зручно та комфортно. Я купую продукти, сплачую за комуналку. А він вдає, що намагається знайти роботу. Я йому вже не вірю. Скільки можна слухати ці байки?

Особливо мені неприємно, що він і вдома нічого робити не хоче. Ухиляє під приводом пошуку роботи, мовляв, цілий день по співбесідах ходить.

А я весь цей час працюю з ранку до ночі, і не знаю, як виправити ситуацію.

Що б ви сказали з цього приводу?

Фото ілюстративне

Джерело