Моїх батьків не стало, коли мені було 7, а молодшому братові – 2.

Після цього нас виховував мій хрещений батько – дядько Семен. Мені завжди здавалося, що дядько Семен – найсильніша людина на світі. Він став для нас опорою після відходу батьків, давав тепло свого серця та любов, як справжній батько.

Якось увечері , коли сутінки вже почали огортати будинок, дядько сказав: “Знаєте, діти, я відчуваю, що старію. І мені варто подумати про майбутнє.”

Ми з братом тихо сиділи, відчуваючи важкість моменту. “Я думаю про заповіт, про те, що залишиться після мене.”

І от як грім серед ясного неба, з’явилися його діти,

яких ми раніше навіть не бачили. Їхні погляди були холодними, і я відчув неприязнь.

Вони багато говорили про турботу, але їхні очі виблискували, дивлячись на дім та дядькові речі.

Одного вечора, коли будинок наповнився напруженим повітрям, один із них сказав: “Тату, ми прийшли допомогти.

Але ти думав про заповіт? Ми ж твої діти, ми маємо право.” “Я не забув про вас”, – тихо відповів дядько Семен.

“Але ці діти стали моїм життям. Вони не залишили мене, коли ви пішли.” Очі дядька сповнилися сльозами, і його голос здригнувся. Ми часто обговорювали цей момент із братом. “Думаєш, дядько змінить заповіт?” –

Запитав брат. “Не знаю”, – відповів я. “Але він любить нас, і це найважливіше.” Дні йшли, напруга зростала. Дядько ставав все слабшим, а тиск з боку його “дітей” посилювався.

Нарешті дядько покликав мене до себе. “Слухай”, – сказав він, дивлячись мені прямо в очі. “Я завжди вважав вас своїми дітьми. І хочу, щоб ви були захищені.”

Він узяв мене за руку, і я відчув тепло долоні. “Не бійся. Все буде добре”, – прошепотів він. У той момент я зрозумів, що дядько Семен – не тільки опора, а й людина, яка відчуває страх перед зрадою та самотністю в останні дні свого життя.

КІНЕЦЬ.