Мої онуки перестали до мене приїжджати, бо в мене немає Wi-Fi і я не даю їм кишенькових. Віра каже, що я “відстала”, Данило не розуміє, чому я не користуюсь банківським додатком, а Яринка одного разу заявила, що в мене в хаті “ніяк, як на пошті”.

Я сиджу в самотньому домі в селі, де колись усі лягали на підлогу і дивились мультики, сміялись і просили ще вареників. Тепер вони навіть слухавку не беруть. Я, бабуся Марія, вчора вперше замовила роутер. Але чи поверне він мені родину?

– Бабцю, а в тебе точно нема інтернету? – колись запитала Віра, коли приїжджала востаннє.

– У мене є книги, радіо і сад, – відповіла я, ніби це було щось рівнозначне.

– Та ну, бабцю, це вже минуле. Нам тут нічого робити.

Отак і сказано. Минуле. Я – минуле.

Я сиділа на лавці перед хатою, у вишитій кофті ще з молодості, й розмірковувала: коли любов до бабусі почала залежати від технічних характеристик будинку? Вони ж любили мене раніше. Ми ліпили вареники, я розповідала їм про Івана Купала, ми смажили картоплю в казані на подвір’ї.

Тепер Віра живе в Києві, в неї новий хлопець-програміст. Данило в Польщі. Яринка, наймолодша, ще в школі, але вже просить тільки грошові перекази на карту. Вони не телефонують. А коли я дзвоню, то або не беруть, або зразу – бабцю, я зайнята.

Я зібралася з духом і подзвонила Вірі.

– Доню, а ти не хочеш приїхати на вихідні? Я напекла медовика, посадила нову грядку полуниці…

– Бабцю, ну що там робити? Я не зможу працювати навіть. У тебе ж навіть вай-фаю нема, – сказала вона з таким тоном, ніби це гірше за відсутність води.

– Тобто ти приїдеш тільки якщо буде Wi-Fi?

– Ну, бабцю… ти ж сама бачиш, що без цього все зупиняється. Навіть Ясь не приїде, він мультики тільки в YouTube дивиться.

Я поклала слухавку. У мені збурилось щось старе й знайоме – образа, яку ми, мами й бабусі, часто замовчуємо. Але цього разу я не стала мовчати. Я подзвонила старшій доньці Оксані, їхній матері.

– Оксано, вони ж мене забули. Я для них – просто точка без покриття.

Оксана зітхнула.

– Мамо, не бери так близько. Просто часи змінилися. Ти ж знаєш, вони всі зараз в телефонах. І їм важко пояснити, що бабусин компот важливіший за TikTok.

– А ти їм пояснила? – спитала я тихо.

Вона не відповіла.

Я встала з крісла, зняла фартух і вирішила – досить. Наступного ранку я поїхала в райцентр. У магазині техніки мене зустріли двоє хлопців із модними зачісками і руками в кишенях.

– Мені треба вай-фай, – заявила я, як солдат на завданні.

– Ага… роутер значить? А інтернет від кого?

– Не знаю. В селі баби Марфи є щось… але я хочу, щоб у мене було краще. І щоб діти приїхали.

Вони здивовано перезирнулись.

– Ну, тоді модем, симка, тариф безлімітний. Можна ще смартфон, бо ваш оцей… – хлопець показав на мій кнопковий – ну, він уже як музейний експонат.

Через дві години я вже несла додому пакунок на кілька тисяч гривень, в якому лежав міст до мого покоління.

Я сиділа вдома, тикаючись у кнопки, і нарешті написала в чат онуків: “У бабусі є Wi-Fi. Приїжджайте. Є компот і доступ до мережі”.

І що ви думаєте? Вони приїхали.

Вперше за рік.

Усі разом.

– Бабцю, це правда? – Данило, витягнувши телефон, миттєво підключився до мережі.

– Правда, – кивнула я.

– Я думала, ти не змінишся, – знизала плечима Віра.

Я усміхнулась. Але то була гірка усмішка. Бо я змінилась. Але чи змінилися вони?

Я накрила на стіл. Вареники, медовик, грибна юшка, компот. Сіли, налили, взяли ложки… і поринули в телефони. У кожного свій екран. Мовчки. Не те, що я чекала.

– Мені щось дивно, – сказала я й встала. – Чого ви тоді приїхали?

Вони підняли голови.

– Бабцю, ми ж хотіли побачити тебе… – пробурмотіла Яринка.

– Ні, ви хотіли побачити сигнал Wi-Fi. А я вам – декорація. Ну що ж, якщо для того, щоб ви приїхали, мені треба було стати провайдером, то далі, мабуть, треба встановити проектор і накласти фільтри на мої пироги?

Тиша. Лише ложка впала у миску.

Першою вийшла з телефону Яринка. Потім Данило. Віра довго дивилась на мене, а потім теж відклала смартфон.

– Вибач, бабцю, – сказала вона. – Ми справді… перегнули. Просто ти була незмінною, і ми подумали, що ти не зрозумієш.

– А ви не подумали, що я чекала вас не заради розетки?

Після обіду ми всі разом пішли в сад. Я показала, де росте нова малина. Яринка захотіла посадити свою гілочку – щоб була “її”. Віра допомогла замінити стару лампу в коридорі. Данило змайстрував лавку під яблунею.

А ввечері Ясь, найменший з онуків, тихо підійшов і сказав:

– Бабусю, навіть без інтернету тут класно.

Я усміхнулась.

З того дня вони стали частіше приїжджати. І не лише заради Wi-Fi. Інтернет став містком, але дорога назад – серцем. Бо коли любов залежить від сигналу – то це не любов.

А тепер я хочу вас спитати:

Чи справді сучасність має знищити зв’язок між поколіннями?

Чи Wi-Fi має більше значення, ніж теплі руки бабусі, її історії й вареники?

Чи ми самі перетворюємо родину на підписників, а бабусю – на точку доступу?

Джерело