– Мої діти – найкращі, а зять мені як син, – не раз я любила повторювати іншим заробітчанкам. Я не хвалилася, я і справді так думала.

Я завжди вважала, що мій зять дуже хороший, і мені з ним неабияк пощастило, бо тут не у кожної заробітчанки син такий, що кожен євро, як мій Вадим, вміє берегти.

Багато років я була в захопленні від свого зятя, сином його називала, повністю йому всі свої фінанси довіряла, але останній мій приїзд додому показав, що все це я даремно робила.

В Італію я поїхала перед весіллям доньки. Було це ще 18 років тому. Ми тоді так бідно жили, що зараз просто не віриться. У нас не було нічого, окрім нашої старої хати, в якій жила я, моя донька і моя мама.

З чоловіком я розійшлася давно, він не захотів в селі жити, і кинув мене, коли ще наша донька в школу ходила.

Коли Вероніка моя підросла, вона почала зустрічатися з одним хлопцем з нашого села, Вадимом. Він був теж не з багатої родини, але був добрим хлопцем, надійним, працьовитим, та у нього вся робота в руках просто горіла. Мені він подобався, і хоч я воліла б, щоб мою доньку засватав хтось багатший, але коли Вадим прислав старостів, я перечити не стала.

На весілля доньки я позичила багато грошей, і щоб віддати борги, я вирішила, що поїду в Італію до своєї подруги. Вона мене кликала до себе, а я не хотіла доньку саму залишати. Але коли я вже побачила, що вона в надійних руках, бо зять мені видався дуже відповідальним, я аж тоді наважилася поїхати.

Вадим після весілля став жити у нас. Я за кілька місяців всі його борги віддала, а потім стала всі зароблені гроші зятю висилати, а він почав для нас будинок будувати. Як же я раділа, що він навіть майстрів не кличе, бо це ж які ще треба було гроші їм віддавати.

Вадим мав золоті руки, і вмів сам все робити, тому працював не покладаючи рук. Часто кликав на допомогу свого батька, і вони разом з сватом практично самі звели будинок.

З ремонтами і меблями – та сама історія. Зять всі ремонти сам зробив, а потім ще й навчився меблі робити. Мало сказати, що я ним тішилася, та я ним пишалася, бо таку добру дитину ще треба було пошукати.

Та в кожної монети, як то кажуть, є дві сторони. Перший раз зять мене дуже засмутив, коли кілька років тому він захотів, щоб я переписала частину свого будинку на нього.

Мене це дуже здивувало, адже Вероніка у мене єдина дитина, і звичайно, що все, що у мене є, рано чи пізно стане її.

Проте зять не хотів чекати, і наполягав, що хоче, щоб я вже все оформила. Як не дивно, але донька тоді стала на його сторону, і вона мені заявила, що я дуже зекономила на тому, що не платила майстрам під час будівництва, тому буде справедливо, якщо я відпишу частину будинку Вадиму.

Вони мене таки переконали, що так буде правильно, і я на це повелася. А заразом, переписала і на доньку її частку, так що половина будинку належала доньці, а половина зятю. Собі я вже нічого не залишала, в надії, що діти у мене хороші, і проблем не буде, коли я додому повернуся.

Та нещодавно сталася така подія, яка перевернула все з ніг на голову. У мого зятя з’явилася інша жінка, і він хоче йти з сім’ї, а заодно – ділити наш будинок, тобто, мій будинок!

Я просто в паніці, та я швидше б снігу влітку чекала, ніж того, що мій зять так зі мною вчинить. Я пробувала його переконати, щоб він не робив того, про що потім пошкодує, адже у них з Веронікою двоє дітей.

Та Вадим каже, що пошкодує, якщо не спробує свого щастя, бо життя у нього одне. А від своєї частки в будинку він відмовлятися не буде, бо вважає, що він сам багато в нього вклав. Мовляв, я вкладала гроші, а він час і сили.

От що тепер робити? І чим я думала, коли переписувала свою хату на чужу людину?

Джерело