Я завжди відчувала, що батьки ставилися до мене несправедливо. Почнемо з мого дитинства, коли я практично жила з бабусею, оскільки моїм батькам доводилося багато працювати, щоб утримувати нас.

Я пам’ятаю, як вони залишали мене у бабусі, коли йшли у своїх справах. Чесно кажучи, саме бабуся виховала мене, і я їй неймовірно вдячна. Зараз у мене є свої діти, дві доньки Неля та Аліса.

Ми з чоловіком працюємо на двох роботах, щоб накопичити на власну квартиру.

Спочатку нам було складно впоратися з усім, але мої батьки запропонували нам допомогу. Вони відводили дітей до дитячого садочка, забирали їх, водили на різні заходи, проводили з ними час.

Одним словом, вони розважали дітей, поки ми невтомно працювали. Вони розуміли нашу ситуацію і були готові допомогти.

Але одного разу мама підійшла до мене і сказала, що вони планують здати квартиру в оренду і переїхати в село. Це було досить далеко від того місця, де ми жили, і це мене засмутило.

“Мамо, будь ласка, ти можеш почекати ще кілька місяців, перш ніж переїжджати?

Ми вже майже назбирали на власну квартиру.

Якщо ти поїдеш зараз, мені доведеться звільнитися з роботи, і ми не зможемо отримати квартиру цього року”, – благала я.

Її відповідь застала мене зненацька. “Ми не залишимося тут через тебе. Ми хочемо виїхати, і ми виїдемо. Але ти маєш сама дбати про своїх дітей.

Ти завжди покладаєшся на інших. Ми не зобов’язані тобі допомагати”, – відповіла мама. Я була вражена її реакцією, відчула себе ображеною, але стримала свої емоції. Я не вірила, що ці кілька місяців суттєво змінять моїх батьків, тому не намагалася їх переконати.

Я розуміла, що вони не хочуть проводити час з моїми дітьми, а я не можу їх примусити. Ми з чоловіком звикли зустрічати виклики віч-на-віч і робити все самостійно.

КІНЕЦЬ.