Мої батьки не вірять у мій шлюб, від них я постійно чую тільки “та ви скоро розійдетесь, та у вас нічого не вийде”. Така ось підтримка від найближчих.

Я не знаю, чому вони так вважають. З моїм чоловіком ми чотири роки зустрічалися, два з них мешкали разом, ніколи особливо великих сварок не було. Але батьки всі чотири роки казали, що ми маємо несерйозні стосунки. Я не розуміла, та й зараз не розумію, чому вони так вирішили.

– Та видно, що у вас все до першого великого скандалу. Тобі справжній мужик потрібен, щоб тебе у вузді тримав, а ти собі якогось слабкого знайшла,- якось пояснила мама, але ясності це не внесло.

Мій чоловік – нормальний мужик, з яким я себе комфортно почуваю. Він і підтримає, і допоможе, і подбає, я за ним, як за кам’яною стіною. Але мої батьки не сприймали наші стосунки серйозно, навіть коли була зроблена пропозиція руки та серця, вони закотили очі та сказали своє улюблене “ну-ну”.

Весілля ми грали за свої гроші, від батьків не взяли жодної копійки. Вони й не пропонували допомоги. Я сподівалася, що вони хоча б подарунок до весілля зроблять гарний, адже вони цілком забезпечені люди, але отримала від них у подарунок лише комплект постільної білизни, причому досить посередньої якості. Так і лежить не використаний.

Але це гаразд, не повинні вони були на подарунок витрачатися, це можу зрозуміти. Чого я не можу зрозуміти, так це те, що вони продовжують ставитись до нашої родини, як до чогось тимчасового.

Батьки чоловіка нам виділили квартиру, яку раніше здавали. І вони нам її подарували. Оформили на мене і на чоловіка в рівних частках, хоч і не були зобов’язані. З ремонтом знову ж таки допомагали саме свекри. Вони й грошей дали, і руками допомагали, ті ж шпалери разом клеїли.

Мої батьки від цього відсторонилися. Я просила тата допомогти з електрикою, але він відмовився, сказав що має справи й не приїхав, довелося викликати майстра.

На сімейні свята нашу сім’ю мої батьки не звуть, а будь-яка розмова з ними починається з питання “ви там ще не розлучилися?”. Вже таке дратує. Ми два роки одружені, живемо добре, планували дитину. Я мамі про це говорила, а у відповідь чула “не шведи народжувати, ще розійдетеся сто разів”.

Наразі я вже в положенні, але коли розповіла цю радісну новину батькам, то замість привітання прослухала лекцію, що це необачний вчинок.

– Тобі важко буде одній з дитиною, ми допомагати не зможемо, – заявила мені мама.

Чому одній? Я маю чоловіка. Але мама на це тільки закотила очі та заявила, що сьогодні чоловік є, завтра його немає, а дитина залишиться у будь-якому разі. Таку реакцію мами можна було б пояснити, якби в неї був досвід невдалих відносин, але його немає. Вони з татом у двадцять років одружилися і досі щасливо живуть у шлюбі.

Мені прикро, що батьки чоловіка якось нам постійно допомагають, цікавляться нашими справами, звуть нас разом у гості, а мої батьки лише уїдливо передрікають швидкий кінець нашому шлюбу.

На день народження мого чоловіка вони не приходять, якщо кличуть до себе, то тільки мене, хоч знають, що я сама не піду, це буде не гарно.

Хоча мій чоловік ніколи їм нічого поганого не зробив, навіть зараз, бачачи таку поведінку моїх батьків, він не озлобився, завжди готовий допомогти, цікавиться, як у них здоров’я.

Нещодавно мама мені сфотографувала дитяче ліжечко. Я думала, що це вона нам купила, тобто в подарунок онучці. Подякувала, спитала, коли привезуть. Виявилось, що ніколи.

– Навіщо привозити? Ліжечко у нас стоятиме. Все одно ти після розлучення до нас прийдеш жити. Отут онука і спатиме, – заявила мама таким тоном, ніби моє розлучення – це вже вирішена справа.

Після цього мені якось не схотілося з нею спілкуватися. Адже знає, що я дуже негативно реагую на такі її витівки, а зараз мені не треба нервувати, може погано закінчитись. Але вона все одно не проґавила момент вставити свою шпильку.

Чоловіку я нічого розповідати не стала, хоча мені здається, що він навіть не здивувався б моїй розповіді. А ось із батьками тепер не маю жодного бажання спілкуватися.

Спочатку думала, що збережу спілкування хоча б із татом. Але після того маминого дзвінка він став мені вкотре пояснювати, що вони з мамою старші, більше розуміють, тому їм видніше, розлучимося ми чи ні. Тепер немає бажання спілкуватися і з ним також.

Навіщо мені вкотре слухати їхні теорії, що з заміжжям я поспішила, у нас все несерйозно, а дитина ростиме тільки зі мною.

Якщо батьки хочуть спілкуватися надалі з онукою, то варто переглянути своє ставлення до мого чоловіка. Якщо їм це не вдасться, то значить не хочуть бачитися з дитиною. Ще мені не вистачало, щоб вони потім внучці почали розповідати про швидке розлучення батьків.

КІНЕЦЬ.