Мої батьки мене кинули, їм дорожче власний комфорт та зручність, а не те, як їхня дочка та маленький онук житимуть. Жодної допомоги, тільки жаль, що ми так поквапилися.

Звичайно ж, вони й не зобов’язані нам допомагати, все-таки ми дорослі люди в нас своя родина, але вони вчинили не по-людськи, просто наплювавши на все.

У нас із чоловіком зараз грошей майже немає, впритул на їжу до його зарплати. Я у декреті, піврічний син на руках, працює один чоловік.

І ми зараз живемо у квартирі, в якій зроблено лише чорновий ремонт. Тобто будинок здали лише пів року тому, там голі стіни, немає сантехніки, немає взагалі нічого.

А в’їхати в цю квартиру в такому стані довелося через те, що всі гроші, відкладені на ремонт, та й майже всі наявні гроші довелося витратити на лікування. Пологи пішли не за планом, після них медична допомога знадобилася мені, ще й дитині довелося робити операцію, щоб вона змогла нормально жити, та й просто жити.

Усі гроші пішли на лікування. На щастя, все пройшло добре, у нас із дитиною все нормально, обстежуємося у лікарів, але побоювань наш стан у них не викликає.

Однак ми залишилися без грошей, тож далі орендувати квартиру просто не могли. А будинок, в якому ми купили квартиру, раніше здали в експлуатацію. Ми відкладали гроші на ремонт, бо знали, що здадуть нам голі стіни без нічого. Але гроші пішли на здоров’я, не лишилося нічого.

Батьки чоловіка живуть далеко, а мої з нами в одному місті, причому у трикімнатній квартирі. Я вважала, що на кілька місяців вони зможуть нам дати притулок.

Затримуватись у них ми не збиралися, але місяці три чоловікові було потрібно, щоб привести квартиру в житловий стан. Сантехніку поставити, ламінат покласти, шпалери поклеїти, купити та під’єднати плиту. У нинішньому стані жити у цій квартирі дуже складно навіть дорослим людям, а в нас дитина на руках. Ну, куди його до бетонних стін?

Я звернулася до батьків із проханням. Час вже стискав, нам треба було звільняти орендовану квартиру. Інших варіантів ми не бачили. Розмовляла я з батьками особисто, тож бачила невдоволення на їхніх обличчях. Мені сказали, що їм треба час подумати, бо надто вже несподіване прохання.

Попросила їх не затягувати та поїхала додому. Я була збентежена їхньою реакцією, тому що вони чудово знають нашу ситуацію, ми не просто так до них звернулися. Наступного дня прийшла мама і почала розмову про те, що ми вже дорослі люди, повинні відповідати за свої рішення і все в такому дусі.

– Ой, ні, ми з татом вже звикли вдвох жити, а тут ти з чоловіком та ще й немовля на додачу. Це ж зайвий шум! – заявила мені мама.

Такої відповіді я не очікувала. Я повторила мамі, що у нас з альтернатив лише переїзд у бетонну коробку без зручностей. На що мама знизала плечима і висловилася, що потихеньку ми з усім упораємося.

У мене сльози підкотили. Мене вразила така байдужість в маминих словах, наче я їм чужа. Мама пішла, я зателефонувала та розповіла все чоловікові.

Він почав мене заспокоювати, сказав, що розбереться, хоч мінімум зручностей у нас буде. І він виконав слово. Поговорив з друзями, вони за три дні дістали та поставили там унітаз і ванну, привезли плитку, постелили підлогу у квартирі та встановили розетки та лампи.

Диван ми перевезли свій, ліжечко для дитини теж. Загалом, хоч якось можна було існувати, хоч все одно комфорту у квартирі не було. Там навіть лад не наведеш, бо шаф немає, все лежить купками.

Але що мене вразило найбільше, то це те, що коли свекри довідалися про нашу ситуацію, вони приїхали до нас, сказали, що допоможуть і грошима, і руками, а на цей час орендували двокімнатну, куди в’їхали самі, і перевезли нас.

Вони якось організували собі великі відпустки на роботі, взяли близько двох місяців. І ці два місяці вони витратили на те, щоб зробити у нашій квартирі ремонт за власний кошт.

Вони купили нам кухонний гарнітур, всю техніку, штори, свекор сам поклав плитку у ванній та фартух на кухні, свекруха з чоловіком шпалери клеїли, а потім вони всі разом відмивали квартиру, відмахуючись від моїх боязких спроб допомогти.
– З дитиною сиди, ти й так після операції, ми впораємося, – махала на мене руками свекруха.

Гроші ми їм поступово повертатимемо, це навіть не обговорюється. Не одразу, але віддамо все. Але сам факт: люди приїхали у свою відпустку і зі своїми грошима, бо ми маємо проблему, а вони можуть її вирішити.

А мої батьки тільки іноді дзвонили та питали, як там у нас справи. Нормально це? Мені перед свекрами за них соромно, хоча ті мені взагалі жодного слова з цього приводу не сказали.

Тепер ми живемо у впорядкованій квартирі, де все є. А я тепер знаю, хто справжня сім’я, а хто – просто ілюзія.

КІНЕЦЬ.