– Слухай, давай тільки ось без цих концертів, добре? – Олексій гидливо скривився, дивлячись, як по щоці Марії проповзла самотня сльозинка.

– Я ж попереджав тебе, що не виношу жіночих істерик! – Марія кивнула, і слухняно витерла обличчя.

– І взагалі. Я навіть радий, що так вийшло. Чесно. Я так втомився від усього цього… Ти повинна зрозуміти, як мені було важко жити в постійному стресі!

– Я ж не негідник якийсь, я щиро переживав і думав, як врегулювати цю ситуацію. А тепер… Тепер ти все знаєш. Ти зобов’язана увійти в моє становище! Та й потім. Я взагалі не розумію, що за сльози?

– Посуди сама – тобі всього тридцять чотири. Ти ще молода і симпатична жінка. У тебе хороша освіта, гарна робота. Ти не пропадеш!

– Повернешся додому, до батьків – сама казала, що вони почали хворіти. Я зрозумів би, якби тобі довелося б в інше місто переїжджати – звичайно, важко.

– А так – у сусідній район! Чотири зупинки метро!.. І що? Що? У чому проблема? Хочеш – живи на своє задоволення, хочеш – заміж вийдеш.

– Тобі ще треба сказати мені дякую, що ми розлучаємось у твої тридцять чотири, а не в сорок три…

– Дякую, – насилу розліпивши губи, прошепотіла Марія, і пішла збирати речі.

Усі слова чоловіка були розумними, справедливими, логічними, але такими образливими. Ну невже сім прожитих років разом, нічого не означають для нього? Як же це? Чому? Адже він про все знав, його все влаштовувало, а тепер…

Тоді, сім років тому, Олексій не був таким холодним та байдужим. Він увивався хвостом навколо Марії, гарно залицявся, присягався у вічному коханні, а вона… вона просила дати їй спокій.

Казала, що нічим добрим це не закінчиться, тож краще вже й не починати. Однак відвернутися від шанувальника було не можливо, і Марія зізналася:

– Я не можу мати дітей, – сказала вона після чергового закиду в тому, що вона “крижана, нездатна кохати”

– І це не лікується. Не буду тебе обманювати – ти мені подобаєшся. Дуже сильно. І мені б не хотілося, щоб ти був нещасний.

– І це все? – Олексій був вражений. – І через цю нісенітницю ти бігаєш від мене четвертий місяць? Маріє!

– Я в принципі дітей не хочу. І це не примха, не егоїзм. У мене дуже погана спадковість по батьковій лінії. Не хочу вдаватися в деталі, але лікарі мені дуже не рекомендують мати дітей.

– Я здоровий, але хвороба може проявитися через покоління. Тож ніякі заперечення не приймаються!

– Нас звела сама Доля! – і він став перед нею на одне коліно. Це було так красиво, так казково, що у Марії не залишилося сил чинити опір.

Вони одружилися незабаром після того пояснення, і сім років жили в коханні та злагоді. Точніше, це Марії так здавалося. Тому, що вчора вона дізналася, що чоловік їй не вірний.

Але це було ще не все. У соцмережі їй написала коханка чоловіка, і благала відпустити його, бо він, як порядна людина, не хоче кидати хвору дружину, але дитині потрібен батько…

– Як, ви не в курсі? Так, Олексій незабаром стане батьком. Щасливим батьком маленького хлопчика. Так, це вже достеменно відомо.

І ось тепер Марія збирала свої речі, щоб звільнити місце для майбутньої мами, та її дитини. Ні. Його дитини. І чому вона раніше нічого не помічала, ні про що не здогадувалася?

Останнім часом Олексій завжди був у відмінному настрої, щось співав, з обличчя не сходила посмішка.

– На роботі все йде чудово, може, навіть підвищать скоро, – відповідав він на запитання дружини, й підхоплював її на руки.

– Ех, Машко! Як же здорово, коли мрії збуваються! – а тепер каже, що мучився і жив у стресі…

Ну як таке можливо? Був веселий, дбайливий, уважний, кликав у ресторан, дарував милі дрібнички та квіти – Марія вважала, що в них другий медовий місяць.

А виявилося, що він просто приспав її пильність… Щоб вона раніше не здогадалася. А зараз, мабуть, саме час – термін у коханки вже великий, раз навіть стать дитини відома.

Він навіть вже знає, що все добре, і малюк з’явиться здоровим. І йому потрібний батько… Все правильно. Марія упокорилася, і навіть припинила плакати. Все вірно. Їй час повертатися до батьків.

Минув рік. Марія прийшла до тями. Звичайно, забути Олексія вона не могла, але рани потихеньку затягувалися, і вже не приносили таких страждань, як раніше.

Вона працювала, займалася здоров’ям батьків, і зовсім не хотіла жодних нових стосунків. Може, колись… А може й ні.

Поки що думати про це не хотілося зовсім. Хотілося відправити батьків в санаторій, а самій рвонути кудись до теплого моря.

І, судячи з цифр на рахунку, цілком можливо, що влітку її бажання здійсниться. І це було приємно. Про це думала Марія, повертаючись додому з роботи, і мимоволі посміхалася – життя налагодилося!

– Маріє! – Почула вона знайомий голос, і здригнулася. Біля під’їзду стояв Олексій, та шморгав носом. Він перетоптувався з ноги на ногу, і мерзлякувато пересмикував плечима.

У його руці був симпатичний, але вже ґрунтовно засипаний снігом, букет.

– Це тобі! – Марія автоматично взяла квіти. – Ти що так довго? Я зовсім замерз! Пригостиш кавою?

– Ходімо, – байдуже знизала плечима Марія, – батьки в театр пішли, ти нікому не завадиш.

– Чудово! – Олексій підбадьорився, почувши, як йому здалося, тонкий натяк – мовляв, квартира вільна.

А Марія не знала, навіщо покликала його до себе. Побачивши колишнього чоловіка, вона зрозуміла, що все пройшло. Серце не здригнулося, кров не вдарила в голову.

Просто, він довго чекав її на морозі й замерз. І не красиво було не запропонувати йому зігрітися. Лише це…

Їй навіть не було цікаво, навіщо він прийшов. Прийшов, отже, щось треба. Захоче – розкаже, не захоче – поп’є кави, і піде додому.

– Фіолетово, – знайшла Марія відповідне слово. – Мені взагалі фіолетово!

– А я до тебе, – почав, не відкладаючи до нових віників, Олексій. Він сидів за столом зігнувшись, і обхопивши кухоль двома руками. Його морозило.

– Загалом, Маріє, я був дурнем. Не треба нам було розлучатися. Це була помилка. Моя помилка, визнаю. Давай миритися!

– Я з тобою і не сварилася, – вона теж сіла за стіл. – Як дитина? Здорова? Росте? Добре їсть?

– Не підколюй! – скривився Олексій.

– Та я серйозно. Адже ти хотів дитину… Чи вже награвся?

– А це не моя дитина, – зітхнув Олексій, і опустив очі.

…Малюк з’явився трохи раніше за термін, але красивим і абсолютно здоровим. Олексій був дуже щасливий. Він примчав у палату відразу, як тільки дозволили лікарі.

Притягнув продуктів стільки, що вистачило б на все відділення. Лікарям віддячив конвертами, середній персонал – квітами та цукерками.

Сам купив візок та ліжечко, прибрав квартиру, та прикрасив дитячу кімнату кульками, а на виписку організував ціле шоу з фотосесією.

Свято продовжилося і вдома. Хлопчик виявився абсолютно “подарунковим” – їв і спав, а вередував тільки “у справі”.

Олексій носив його на руках, сам укладав спати, а потім довго сидів біля ліжечка, та вдивлявся в крихітне личко, і шепотів: “Мій син”.

Проте лікарі, з якими він вирішив про всяк випадок проконсультуватися, його оптимізму не поділяли. І наполягали на повному обстеженні – потрібне було дороге генетичне дослідження, аби повністю виключити можливість спадкової хвороби.

І ось тут сталося щось несподіване. Молода матуся, почувши слово “генетичне”, закотила істерику, навідріз відмовляючись від аналізу. Це було так дивно, що Олексій вирішив з’ясувати, в чому, власне, річ. І дізнався.

Виявляється, його дама серця зустрічалася з дуже перспективним хлопцем, від якого планувала мати дітей, щоб він утримав їх.

Однак у неї нічого не вийшло: тільки-но почувши “а що, як у нас буде дитина”, молодик відразу зник з радарів. І саме в цей час “раптом” підтвердилося тестом.

У розпачі дівчина втратила над собою контроль, і потворно набралася на корпоративі, після чого виявила у своєму ліжку Олексія. Було в них тоді щось, чи ні – вона не пам’ятала.

Та це вже було й байдуже. Головне, Олексій був упевнений, що “було”. А тепер цей аналіз… Генетичний… Їжаку зрозуміло, що він покаже. Що дитина здорова. Бо до Олексія вона стосунку не має…

Олексій закінчив свою розповідь, зітхнув і раптом зрозумів, що Марія тихо сміється.

– Ти чого? – здивовано спитав він, але вона зареготала ще голосніше.

– Ти зробив мій день! – промовила вона. – Ну, головне в цій історії, що дитина здорова, а все інше – дрібниці життя.

– Добре, – вона встала, – дякую за смішну байку, але я втомилася, і хочу відпочити.

– Байку? Я поділився з тобою своєю трагедією… Моє життя пішло наперекіс… А для тебе це… Байка? Тобі що, все одно?

– Мені – фіолетово! – вимовила Марія слово, яке весь вечір крутилося в неї на язиці. – Ти зігрівся? Тоді – удачі!.. Двері – там.

Ще одне запитання крутилося у Марії на думці:

– Невже всі мужики такі недолугі? Присягаються в коханні, але зраджують, потім ображають, та йдуть до іншої, народжують дітей, а коли, щось пішло не так, згадують про колишніх.

– Вони приповзають, як побиті собаки, і щиро дивуються – “Невже їм не раді?!” Оце так самовпевненість, трясця його матері! Ви не знаходите?

Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.