– Моє слово останнє. Ти, доню, ображайся скільки завгодно на татка. Але за Юхима я тебе не віддам. Стій, не пояснюй. Я все знаю. Що красень, пісні співає, заслухаєшся. Тільки душа в нього гнила. Не сперечайся, Поліна. За Макара підеш і крапка. З ним усе життя будеш, як за кам’яною стіною, слова від нього поганого не почуєш. Він хороша людина, чуєш? – Анатолій Тарасович спробував обійняти дочку.

Та знала, що проти волі батька не підеш. Але руку його відсмикнула і заплакавши, крикнула: “На милування нема силування!”

Анатолій Тарасович глянув у сині очі улюбленої доньки. Своєвільна, вперта. Але він не допустить, щоб вона була нещасною. Тому твердо сказав: “Насильно будеш милий! Іди, Поліна!”.

Біля річки на дівчину чекав Юхим. І знову забилося серце. Який прекрасний він був, як хотілося прожити з ним все життя.

І як сильно в ці хвилини дівчина ненавиділа батька! Вона б ніколи не подумала, що здатна на таке почуття – тато був для неї прикладом і опорою. Але тут не допомогли ні благання, ні вмовляння.

– Що батько? Злий чи розтанув? – Провівши рукою по чорних кучерях і уважно дивлячись на неї темними очима в обрамленні пухнастих вій, спитав Юхим.

– Він… Сказав, що не бути нам з тобою разом. Все марно… Його не вмовити, – вона гірко заридала на грудях юнака.

– Спробуй ще! І чим я йому в наречені не годжуся! І будинок у нас, і господарство, ні, ось вже він упертий, — Юхим зі злості змахнув ногою і потрапив по каченяті, яке шкутильгало по берегу.

– Ти що, качка ж! Обережно! – скрикнула Поліна.

– Ой, та знайшла про що думати. Качка та й качка. Та не чіпай ти її, оговтується. Пішли краще погуляємо, – і Юхим повів дівчину у бік лісу.

Повертаючись невдовзі додому, вона натрапила на Макара. Хлопець побачивши Поліну сильно почервонів.

Невисокого зросту, ластовиння по обличчю, з білявим волоссям і прозоро-блакитними очима, які дівчина сміючись, називала “відбілені”.

Непоказний зовсім, не те що Юхим. І чого батько упирається? Поліна хотіла сказати йому щось образливе, але тут побачила в руках у Макара каченя.

– Куди це ти? – посміхнулася вона.

– Та я ходив на річку. Купатись. Дивлюсь, лежить. Підняв, а він пищить так жалібно. Ніжку, мабуть, пошкодив. Батьку покажу, він уміє тварин лікувати. – і Макар нехитро глянув у вічі Поліни.

Та зрозуміла, що нещасне каченя якраз і попалося під ногу Юхимові. Тільки вони йому не допомогли. Тепер уже дівчина густо почервоніла і швидко пішла далі.

Їй стало соромно через те, що її коханий покалічив малюка, а ненависна їй людина його рятує. Чому так?

З того часу каченя прив’язалося до Макара. І скрізь ходив за ним селом. Навіть спав на сіннику поруч. Смішний, він шкутильгав слідом і пильно вдивлявся, чи не подівся куди улюблений господар.

– Є свинопаси, а це качкопас, придурок. І качка така сама. Вони придатні тільки щоб на стіл їх ставити, – намагався задирати Макара Юхим.

Але той на глузування уваги не звертав. Проходив повз.

А незабаром день весілля призначили. Макара та Поліни. Дівчина плакала без зупинки. Юхим умовляв тікати разом. Але вона, хоч і любила його без пам’яті, не погодилася. Представивши розлючене обличчя батька.

Тоді він зовсім її на поріг може не пустити. Мати проти тата слова не має. Донька вона одна, мати все хворіла, двох братиків у дитинстві не стало. І якщо у всіх було по п’ять-шість дітлахів, то Поліна росла єдиною донькою.

У день весілля вона стояла і дивилася на себе у дзеркало. Батько розчулився – біле вбрання було чудовим. І її золотаві коси…

– Найкрасивіша наречена! – поцілував дочку Анатолій Тарасович.
І продовжив:

– Сердишся на мене, мала? Щастя я тобі бажаю, золота ти моя дівчинка! Подякуєш мені потім!

– Та ніколи! Я зробила, як ти хотів. Але дякувати… Ні, тату, – Поліна відвернулася до вікна.

Юхим на її весіллі танцював із Катькою. До неї вона завжди ревнувала, бачила, як дівчина на Юхима дивиться. Ну, а що? Вона, Поліна, заміжня тепер.

Залишилося тільки лікті кусати та дивитися, як колишній коханий з іншою… Дівчина крадькома глянула на Макара. Той не пив. Каченя біля нього крутилося.

– Як дурник! – зло подумала вона.

Мати допомогла їй роздягнутися. З жахом кидала погляди на двері, звідки мав з’явитися нелюбий чоловік. Той зайшов. Постояв. Подивився на її стислі губи та розвернувся йти.

– Ти що? Ідеш? А що я скажу людям? Чи не подобаюсь? – Поліна зіскочила з ліжка і підбігла до чоловіка.

Той мовчки постояв, глянув на неї. Накинув хустку на плечі.

– Подобаєшся. Дуже. Мила ти моя, найкраща. Тільки я тобі гидкий, бачу. А якщо так… Нічого, поживемо якось. Але поки ти сама не підійдеш до мене, я… не можу, – і Макар пішов.

– Цього ніколи не буде! – Зло крикнула вона йому вслід.

Вдень зустріла Юхима. Той, дихаючи перегаром їй у вічі, спробував заманити її в ліс, цілуючи.

– Ти що? З глузду з’їхав! Та ти що собі дозволяєш? – Почала відбрикуватися Поліна.

– А що? У тебе тепер чоловік. Можна і зі мною, чи не любий більше? – зло промовив Юхим.

Але вона пішла геть…

Так тривали дні. Молодята оселилися окремо. І завжди Макар був чимось зайнятий. Якось пішли в ліс по гриби, там ногу Поліна підвернула. І чоловік ніс її на руках.

Вечорами вони гуляли, він гойдав її на гойдалках над водою. А каченя так і шкутильгало слідом. Поступово образ Юхима став кудись зникати.

Вона знала, що він зустрічається з Катькою і справа йде до весілля. Але ревнощів уже не було. Поліна і сама не розуміла, що з нею таке діється. Макар спроб зблизитися не робив.

А одного разу нещастя трапилося з будинком сусідки. Поліна прокинулася – полум’я. Побігла туди. Люди вже там зібралися.

І сусідка із трьома дітьми. Старший, Сашко у рідні у сусідньому селі гостював.

– Твій. Молодець який. Усіх нас вивів! Перший прибіг. І багато чого винести допоміг. Золотий хлопець, – сусідка погладила Поліну по руці.

– Макар? А де він? – відчуваючи, що всередині все похололо, запитала Поліна.

– Так усередині. Собака у нас там, Галка. Забилася кудись не знайти. Я йому здуру сказала, а він знову туди. Міг би й не шукати, то діти по собаці ревуть, — сусідка витерла обличчя хусткою.

І тут упав дах. Поліна закричала і знепритомніла.

Вона прийшла до тями тому, що чиїсь руки гладили її по обличчю. З забрудненого обличчя на неї дивилися чоловікові очі.

– А ти… ти як? Там же впало, – тільки й змогла сказати вона.

– Через віконце встиг. Галку цю ледве знайшов. Вона під ліжко забилася. Насилу знайшов, – і Макар з усмішкою глянув на дружину.

– Я злякалася. За тебе. Я… кохаю тебе! – заплакавши, вона притулилася до його плеча.

Через 9 місяців з’явився їхній син, Микита. Макар, перейнявши навичку батька, лікував корів, коней, міг поставити на ноги тварин навіть у безнадійних випадках. Звідусіль до нього їхали.

Поліна чоловіка кохала. І ніяк не могла зрозуміти, як вона взагалі могла захопитися таким, як Юхим? Той одружився з Катькою.

Тільки сильно пив, гуляв і дружину бив. А потім зовсім інвалідом зробив. І, дивлячись на їхнє життя, Поліна з жахом думала, що сама могла опинитися на місці Каті, якби не залізна воля батька.

Вона вийшла надвір. Там Анатолій Тарасович грав із маленьким Микиткою.

– Тато… Тато я… Хотіла сказати спасибі. За те, що ти не дав мені заміж за Юхима вийти. За те, що ти бачив, що для мене краще. Ти пробач мені, – Поліна підійшла і поцілувала батька.

– Ех, молодість. Ну та гаразд. Зрозуміла і добре. Нам зі своїх років видніше, хто людина, а хто так… Не міг я єдину й улюблену дочку цьому чудовиську віддати. Знав, що сердишся на мене. Але що там… Минуло й добре. Старших, дочко, слухати треба. Ми життя прожили, бачимо. Тож дай вам Бог щастя! – посміхнувся Анатолій Тарасович.

Поліна дожила до похилого віку. Разом із чоловіком вони все робили разом. Вона косить у полі, він неподалік. Народили п’ятьох дітей, було багато онуків.

Щаслива родина. Де приказка “На милування нема силування” набула іншого сенсу…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!