Я у шлюбі вже 15 років. По волі свекрухи після весілля ми жили у неї. Чоловік має молодшого брата. Він тоді служив у ар мії і ми зайняли його кімнату. Ми обидва працювали.

Чоловік добре заробляв, а я отримувала мізерну зарnлатню. Свекруха не любила мене, зневажала, називала мене «селом». Я наро дилася на селі, мої батьки живуть там.

Я переїхала до міста вступати, і після навчання не повернулася до села. Я мовчала, нічого не говорила їй у відповідь. Вона була нетактовною, сварливою жінкою, навіть сина не любила. Чоловік її покинув, коли син був маленьким.

Потім вона вийшла заміж і наро дила другого сина. Старшого відправила до бабусі. А молодшого сина вона любила, з нетерпінням чекала на його повернення, а нам говорила, що, як тільки син повернеться з армії, ми повинні з’їхати. Через рік мій дівер повернувся — і ми переїхали на орендовану квартиру.

Моєї радості не було меж. Свекруха часто приходила до нас, звітувала мене, робила злісні зауваження, мовляв, я нікчемна, бездарна господиня, у раковині брудна тарілка, підлога не вими, пил на шафі, тапочки не стоять. Незабаром молодший чоловік привів ваrітну дівчину додому.

Для свекрухи розпочалися чорні дні. Вона почувала себе повноцінною господаркою, такі сkандали влаштовувала, що сусідам довелося викликати nоліцію.

Через п’ять років ми переїхали до нашої нової квартири. Вирішили завести другу дитину. Свекруха з нами не спілкувалася. Але якось вона прийшла до нас. Виявилося, молодший син виставив її із дому. Я заявила, що не збираюся дбати про неї, чоловік підтримав мене.

Наступного дня вона поїхала до своєї сестри, яка мешкала у селі. Три роки тому її не стало. Тепер мій син збирається одружиться. Його обраниця теж із села. Я точно знаю, що завжди її поважатиму, адже вона друга половинка моєї найближчої людини, і вона подарує мені онуків.

КІНЕЦЬ.