Моя свекруха й чоловік, як дізналися, що в мене в Ізраїлі є старенька бабуся, почали наполягати, щоб я їхала до неї, доглядала за нею й успадкувала її будиночок.

Але справа в тому, що вони не знають багатьох речей. Бабуся з дідом усе життя там прожили на орендованому житлі. Зараз бабуся живе в будинку для перестарілих. Їй 98 років.

Мені вже майже 40, діти вже студенти. Ми завжди з чоловіком жили й живемо у фінансових проблемах. Ніколи він не забезпечував нашу родину як треба. А мені ще й доводилося терпіти то його зради, то лежання на дивані без роботи місяцями.

І ось я вирішила їм не казати про справжні обставини, поїхала в Ізраїль. Тепер я тут працюю й відкладаю гроші собі. А вони там живуть у нашій із чоловіком спільній трикімнатній квартирі, яка на нас оформлена на двох.

А я тут собі прибираю в будинках у бабусиних знайомих родинах. Відвідую бабусю майже щодня. Живу в маленькій кімнатці, нічого не потребую й ще й відкладаю собі гроші.

Куди я їх витрачу, я ще не знаю. Чи це буде якийсь бізнес в Україні, чи це будуть подорожі. Трошки, звичайно, допоможу дітям. Собі на здоров’я також.

Ось так. І навіть не збираюся розказувати правду ні чоловікові, ні свекрусі.

— Ну як там твоя бабуся? — дзвонить мені свекруха.

— Тримається, лікарі її доглядають.

— А будинок її, що там із тим будинком?

— Ще не розбиралася, не до того, — кажу.

Я чую, як чоловік на задньому фоні щось коментує, а вона передає мені:

— Вітя каже, що треба оформляти все швидше.

А я слухаю й думаю: ні, не для вас я тут гарую.

Мені добре тут. Я маю спокій, свою роботу, свої гроші. Вперше за довгі роки я не тягну всіх на собі.

Але от питання: чи правильно я роблю, що мовчу?

Може, треба якось чесно сказати, що ніякого будинку немає?

Але тоді почнуться розмови, що я зобов’язана повернутися, допомагати, або працювати для них.

Що думаєте? Як краще вчинити? Буду щороку вдячна за думки і рекомендації.

Джерело