– Моя свекруха хоче, щоб я доглядала за нею і міняла підгузки?, – запитала я адвоката, а він лише кивнув.

– Саме так, пані Марто. У заповіті зазначено, що ви отримаєте всю її спадщину за умови, що доглядатимете за нею до кінця її життя.

Я відчула, як зростає гнів. Свекруха, яка роками робила моє життя нестерпним, тепер чекала, що я буду міняти їй підгузки і подавати чай? Це був її останній хід, остання спроба контролювати мене.

– Ви ж знаєте, яка вона була, – я вп’ялася очима в адвоката. – Вона терпіти мене не могла всі ці роки. Називала мене ледачою, не вартою її сина. А тепер вона хоче, щоб я стала її доглядальницею?

Адвокат мовчки відклав документи, з розумінням глянувши на мене.

– Це ваш вибір, пані Марто. Ви можете відмовитися.

Я стиснула пальці. Мене ніколи не цікавили її гроші. Все, чого я хотіла, це жити без її “повчань”, без її вічного контролю. Але я знала, що це питання не лише про спадщину. Це питання про те, чи дозволю я їй впливати на моє життя навіть зараз.

Коли я вийшла з офісу, мені потрібно було провітритися. Я пішла на набережну, де іноді любила посидіти з книгою. Але цього разу я просто вдивлялася у воду, думаючи, як легко людина може стати заручником чужих рішень. Моя свекруха завжди хотіла тримати мене під контролем. Навіть коли мій чоловік, Андрій, був живий, вона ніколи не давала мені спокій.

– Він заслуговує на краще, ніж ти, – якось сказала вона мені на сімейному обіді, коли я випадково пересолила картоплю.

Андрій намагався згладити ситуацію, але я бачила, як у його очах з’являється сум. Він ніколи не захищав мене так, як я цього потребувала. Він боявся своєї матері, як боялися всі. І навіть після його відходу її слова продовжували звучати в моїй голові.

Я повернулася додому і набрала номер своєї подруги Олени. Вона єдина знала всю історію з моєю свекрухою і завжди радила мені триматися подалі від неї.

– І що ти будеш робити? – спитала Олена після того, як я їй усе розповіла.

– Я не знаю, – чесно відповіла я.

– Це шанс на фінансову безпеку, але я не впевнена, що готова провести ще кілька років із нею.

– А ти впевнена, що це лише кілька років? – саркастично запитала вона. – Вона, може, ще довго житиме, насолоджуючись тим, як ти бігаєш за нею. Вона ж цього і хоче – контролювати тебе до кінця.

Я знала, що подруга має рацію. Це був не подарунок.

Наступного ранку я вирішила поїхати до її будинку. Я хотіла побачити її, перш ніж ухвалювати рішення. Коли я зайшла, вона сиділа у своєму кріслі біля вікна, з виглядом людини, яка знає, що перемогла.

– О, ти таки прийшла, – її голос був слабким, але в ньому все ще звучали ті самі нотки зверхності.

Я не відповіла, лише подивилася на неї.

– Ти читала заповіт? – вона всміхнулася. – Хороший хід, правда?

– Чому ти це зробила? – прямо запитала я.

– Бо я не хочу, щоб мої гроші дісталися чужим, – вона знизала плечима. – А ти… ти завжди була поруч. Хай і без моєї згоди.

Я стиснула зуби. Її слова були сповнені тієї самої жорстокості, що й завжди.

– Ти не хочеш, щоб мені було добре, – сказала я. – Ти просто хочеш, щоб я далі жила погано.

Свекруха лише всміхнулася.

Цього разу рішення прийняти було легше. Я встала, дивлячись їй прямо в очі.

– Я не буду доглядати за тобою, – сказала я чітко. – І не тому, що мені не потрібні твої гроші. А тому, що я нарешті хочу жити своїм життям.

Я повернулася і вийшла, не озираючись. У мене більше не було потреби доводити їй свою цінність. Я більше не була її “прихваткою”. Я була вільною.

Через кілька днів я написала офіційну відмову від спадщини. І знаєте що? Я відчула полегшення.

А як ви вважаєте, чи варто приймати такі “подарунки”? Чи повинна була я пожертвувати своїм спокоєм заради фінансової стабільності? Чи варто дозволяти людям, які завдавали вам болю, контролювати вас навіть після смерті? Цікаво почути ваші думки.

Джерело