Живучи в тихому районі, ми з сусідами тримали один одного в курсі подій і часто допомагали один одному, коли це було комусь необхідно.

Так одного зі звичайних днів моя сусідка Марина попросила мене наглянути за її онуком, Пашею, поки вона терміново мала відлучитися у справах.

“Тільки на годинку, Олено Петрівно, я скоро повернуся,” – впевнено сказала вона, передаючи мені в руки сплячого малюка.

Я погодилася без вагань.

Паша був милою дитиною, і мені подобалося іноді бувати в компанії дітей, тим більше, що своїх онуків у мене не було.

Я заспокоїла малюка у своїх обіймах і принесла його до вітальні, коли несподівано зазирнула моя невістка, Лариса. Побачивши нас з Пашею її обличчя змінилося.

“Що тут відбувається, мамо?”

– Запитала вона з явним невдоволенням у голосі. “О, Ларисо! Це Паша, онук Марини. Вона попросила мене трохи доглянути за ним.

Ти не проти?”

– Спробувала я пояснити, але Лариса здавалася схвильованою. “Ви що, хочете на щось натякнути ?

Що ми повинні завести дитину, щоб ви могли дбати про неї?” – її тон був звинувачуючим, і мені стало ніяково. “Ларисо, ні, звичайно, я просто допомагаю сусідці.

Так вийшло. Це не має до тебе жодного відношення,” – я намагалася її заспокоїти, але напруга в повітрі відчувалася все сильніше.

“Я просто не думала, що вам так не вистачає онуків.

Може, ви повинні були спочатку поговорити про це зі мною прямо, а не влаштовувати такі сцени?!”

– Сказала вона і різко пішла.

Я залишилася з малюком на руках, почуваючись трохи розгубленою.

Мабуть, іноді варто бути обережнішою з почуттями інших, навіть коли ти просто намагаєшся допомогти.