Моя сусідка Марта, офіційно безробітна вже другий рік, нещодавно заїхала у двір на новенькій, ще пахнучій “Ауді”. Я стояла біля під’їзду з торбами з “АТБ”, а вона – вся в білому костюмі, з лакованим манікюром, махнула мені рукою і поїхала далі паркуватися. І знаєте, я не з тих, хто заздрить.

Але коли в тебе двоє дітей, робота на півтори ставки, і кредит на холодильник, який досі гризе нерви – ти починаєш ставити питання. І ставити їх не в повітря, а собі. І їй.

Мене звати Уляна, мені 34. Я мати-одиначка, виховую сина Тараса і доньку Софійку. Їхній тато, Любомир, залишив нас, коли молодшій не було й року.

Зараз живе в Чехії, каже, тяжко працює, але грошей не шле. Буває. Відтоді я сама. Працюю адміністраторкою в стоматології. Живу скромно, але чесно. І я звикла, що чесність – це про повільно, важко, але з гідністю. А потім з’являються такі, як Марта.

Вона жила поверхом вище. Колись, кажуть, працювала в турагенції, але пандемія закрила офіс. Потім – підробітки, разові замовлення. Ми навіть разом купували фарбу для ремонту під’їзду. Сусідки, наче подруги. А тепер – сумка “Michael Kors”, каблуки, як у ведучої з телевізора, і машина, яка не влізе в наш старий гараж.

– Марто, привіт, – зупинила я її біля ліфта. – Давно хотіла тебе спитати… ти десь влаштувалась?

– Ні, – відповіла вона швидко, навіть не кліпнула. – Просто допомагає знайомий. І все.

– Ага… – мовила я. – Допомагає?

– Уляно, не починай. Я не винна, що мені пощастило більше, ніж іншим.

І пішла. А я стояла і думала: а як саме може так “пощастити”? Без роботи, без чоловіка, без видимої причини – але з грошима.

Наступного ранку я побачила її в дворі. Вона з кимось говорила по телефону і сміялась так голосно, ніби це був курорт, а не панельна дев’ятиповерхівка в Богородчанах. На ній був новий пуховик і кросівки, які я бачила тільки в інтернет-магазинах. І от що мене зачепило найбільше – вона ніби нас усіх не помічала. Ні бабусі з пуделем, ні дідуся з тростиною, ні мене, що несла важкі торби. Як з іншої реальності.

Я розповіла про це подрузі на роботі.

– Може, вона знайшла собі спонсора? – припустила Ірина.

– Та кому треба жінка після сорока, з дорослою донькою і без освіти?

– Не скажи. Є такі типи… Люблять тишу, слухняність. І головне – анонімність.

Ці слова не давали мені спокою. Того ж вечора я побачила, як Марта виходить з під’їзду в обіймах молодого чоловіка в костюмі. Вони зайшли в авто, він щось показував на планшеті, а вона слухала, як школярка. Але коли я глянула в очі Марті – вона перевела погляд. І тоді я зрозуміла – їй є що ховати.

Наступного дня я спробувала ще раз:

– Марту, ходімо на чай. Давно не бачилися.

– Іншим разом, Уляно. Я зараз не маю часу.

– А що, робота знайшлася?

– Слухай, я не повинна звітувати тобі. Ми що, прокурори одна одній?

– Ні, – зітхнула я.

– Просто ми всі в одному домі. І я пам’ятаю, як ми разом збирали на фарбу. А тепер ти – ніби не звідси.

Вона нічого не відповіла. Просто подивилась. І в тому погляді було щось дивне – не злість, не гордість, а суміш провини і страху.

Того вечора я не могла заснути. У голові крутилась одна думка: а що, як вона зв’язалась із кимось небезпечним? А що, як в її квартирі відбувається щось, через що знову прийдуть з обшуками, як це колись сталося зі мною і Любомиром?

Я згадала, як все втратила тоді. Як тримала дітей за плечі, коли чужі чоловіки витрушували шафи. Як Любомира виводили з квартири, а я не розуміла – за що. Як після того люди не вітались зі мною на вулиці.

І я пообіцяла собі, що більше ніколи не допущу цього в житті моїх дітей.

Тож я зважилась.

Пішла в ЖЕК і сказала, що хочу подати скаргу на підозрілу активність сусідки. Мовляв, під’їзд у нас спільний, і мені як матері двох дітей небайдуже, хто тут живе.

– Пишіть офіційно, – сказала дівчина в приймальні.

– Без підпису нічого не буде.

Я повернулась додому, але не написала. Мені стало соромно. Бо хіба цього я хотіла? Бути тією, хто “стукає”? Хіба так буду спокійнішою?

За кілька днів я знову побачила ту саму “Ауді”. Але з неї вийшла не Марта, а її донька – Софія. І за руку її тримала… інша жінка. Марта вийшла з під’їзду слідом, поспіхом. Вони щось обговорювали, посміхались.

І тоді я зрозуміла: це була пара, а Софія – їхня донька. І “Ауді”, і куртки, і вся ця “казка” – була не для себе, а для дитини. Марта просто дозволила собі жити інакше. Вона мала партнера. І так, мабуть, вона не афішувала це, бо знала – нас тут легко засудити.

Того вечора я знову зустріла її біля ліфта.

– Марто… вибач, якщо я влізла не туди. Я справді хвилювалася.

Вона подивилась на мене довго. А потім – тихо сказала:

– Я теж тебе розумію. Просто я втомилася жити під мікроскопом.

І тоді ми вперше за довгий час просто мовчки стояли поряд. Як рівні.

І от зараз я думаю – скільки разів ми судимо інших, не знаючи навіть половини історії? Скільки разів ми боїмося того, чого не розуміємо?

А ви б як вчинили на моєму місці? Запідозрили? Спитали? Промовчали?

Джерело