Часто, на жаль, на перший погляд, міцну родину розділяє заповіт.

І дуже часто, здавалося б, найближчі люди не можуть поділити спадщину і роками не розмовляють, псуються сімейні стосунки.

Добре, коли до всього родина підходить зважено.

– Я дуже велику справу зробила нещодавно, минулого тижня. Пішла все-таки до нашого нотаріуса, і таки оформила свій заповіт, адже давно дуже думала про це. Ось! І синам сказала про це, обом, щоб знали, що я вже все прорахувала.

Нехай знають, що є документ вже на майно. Ні, ну я, звичайно, ще сподіваюся багато років радіти життю, мені всього 67 років на сьогоднішній день.

Але поки все у мене добре, подумала, що потрібно привести ці важливі справи в порядок, як всі розумні люди роблять, – якось моя сусідка Тамара поділилася зі мною поділилася зі мною.

– Так і правильно ти вчинила! – погодилася я з нею. – Навпіл все поділила, так? Між двома своїми синами? так і має бути.

– Ні, звичайно, я про це заздалегідь багато думала, зважувала все. Навпіл би вони і самі без заповіту мого поділили між собою, але я так не хочу.

А я ось саме хочу, щоб більша частина майна дісталася лише моєму молодшому синові і його сім’ї. Тому що старший мій син не заслужив цього, я так вважаю, така моя воля, як то кажуть.

У Тамари є двоє дорослих дітей – сини, вже мають свої сім’ї.

Обоє вони живуть окремо від матері, одружені, у старшого двоє дітей-школярів, молодший з дружиною теж з дня на день чекають на народження другої дитини.

Обоє вже давно працюють і мають кредит на житло.

Але справа тут зовсім інша склалася: якщо з невісткою молодшого сина Тамара кращі подружки, то з дружиною старшого сина зовсім у неї не склалося. у них стосунки холодні і далекі зовсім, наче люди чужі і залишилися.

– Це моя така велика проблема, весь час зараз думаю і зрозуміти не можу, в чому я перед старшою невісткою завинила? – продовжує Тамара. – Начебто я нічим ніколи її не ображала, слова ніколи зайвого не сказала, навпаки.

Але мені з самого початку ясно вона дала зрозуміти, що моєї присутності не раді.

Перші роки їхнього спільного життя приготую щось смачненьке завжди, несу їм швиденько, поки ще свіженьке, пригостити хочу, мені приємно робити дітям своїм добро, добре, коли знаю, що допомагаю їм.

«Ой, ми таке не їмо, не несіть сюди більше цього!»

Передачу по телевізору якусь захочу з нею обговорити:

«Ми таке не дивимося ніколи, це не на мій смак!»

Вся з таким гонором особливим, трохи зверхнім, як на мене, ходить з задертим носом, наче недолюблює вона мене.

Якось я хустину її подарувала гарну, а потім випадково побачила, що вона у смітнику у них валяється, як непотрібна ганчірка якась.

– Нічого собі! А ти не запитала у неї потім чому вона її викинула?

– А навіщо щось питати? Все і так зрозуміло, подарунки мої не потрібні, таке враження, що й зовсім нічого не потрібно від мене.

Онуків мені теж не давали принципово спочатку, кажуть, що я вже у віці, можу бути неуважна до них.

Раптом щось не те дам їсти їм, не так скажу, все правильне виховання зіпсую, від мене вони нічого хорошого побачити не можуть.

Дивно, якось своїх дітей я виростила сама і нічого, якось справлялася і зараз би справилася добре з усім.

Коли одружився другий, молодший, син, Тамара, навчена непростим досвідом спілкування з першою невісткою, поставилася до невістки трохи насторожено, трималася на відстані, холодно розмовляла.

Однак дружина молодшого сина швидко розтопила льодок недовіри з боку своєї свекрухи, найшла сама з нею спільну мову, завжди перша заговорить, зателефонує.

– Така мила, усміхнена, товариська, так спілкувалася зі мною щиро, я навіть очікувати такого не могла, бо мала вже не дуже добрий досвід.

Завжди розповість все, в гості покличе до себе, пригощає чимось смачненьким, наче до матері рідної ставиться.

Я її навчила наші фірмові котлети робити, так у неї так виходить – краще, ніж у мене виходить, так старається!

Вона взагалі молодець вона така, господиня дуже хороша, та й взагалі людина вона приємна, мені з нею ну дуже пощастило, я вважаю.

Вдома в них завжди справжній порядок, чистота, навіть зараз, коли вона вже чекає дитятко.

Завжди цікавиться здоров’ям моїм, телефонує до мене дуже часто, запитує, чим допомогти, говорить, що я в них вдома завжди бажаний гість.

Коли у сина день народження, завжди з ранку мені дзвонить невістка меншого і вітає з іменинником.

Спасибі вам, каже, за сина хорошого, такого гарного чоловіка виховали для мене. Так приємно, просто не передати словами.

– І внук від молодшого сина вам ближче, мабуть?

– Ну звичайно! А зараз дружина молодшого сина ще внучку мені народить, ото мені справжня родина, лише вони горнуться до мене, і поговорять зі мною завжди, і до себе в гості часто кличуть і до мене біжать завжди.

Але про заповіт Тамара своїм синам поки не розповідає всієї правди, не хоче, щоб старший син ображався на неї, адже перестане їй допомагати, а так вони обоє дбають про неї.

Дізнається, коли пора прийде.

Я дуже здивована, не розумію її.

Ну як так можна з рідним сином вчинити? При чому тут невістка її?

КІНЕЦЬ.