Так вийшло в  житті, що моя сусідка старенька Марія у своїх 86 років залишилася зовсім самотньою людиною.

Двоє її дорослих дітей, яким вона віддала усі свої найкращі молоді роки, зовсім забули за немічну стареньку матір, яка вже дуже давно сама жила в селі.

Кожен займався своїми власними справами, були свої турботи й інтереси.

Усе було ніколи дітям провідати матір, ніяк не могли довідатися до неї в село, постійно відкладали візити свої до старенької на потім.

Живе якось старенька матір на світі – та й добре.

А сама Марія кожного дня чекала, що рипнуть її старенькі двері і у великі холодні сіни до хати увійде хтось з її дітей, яких вона дуже любить і так довго чекає їх у себе на порозі.

Останнім часом вона відчувала, що сили з кожним днем її покидають, ходити стає все повільніше, а прокидатися вранці ще важче.

І так Марії хотілося ще хоч разок побачити своїх діток та онучат, не хотілося покидати цей світ, не побачивши їх.

Бабусі здавалося, що тоді й відійти в засвіти їй буде спокійніше. Однак її сподівання були марними, чекала вона даремно.

Згодом таки настав той день, коли вона пішла в засвіти, так і не попрощавшись зі своїми дітьми, про що так багато мріяла останнім часом.

Усі сусіди та добрі люди самі організували тихе прощання з Марією, як годиться за усіма християнськими звичаями.

На прощання зі своєю мамою теж діти не встигли приїхати.

А за тиждень, як бачили усі сусіди, на маминому обійсті зібралися її діти, щоб оформити спадщину, на яку сподівалися останнім часом.

Все ж таки є якийсь клаптик землі чималий і хатина непогана, за які можна отримати в наш час хорошу копійку.

Двері хати, несподівано для них, виявилися відчиненими. Вони заглянули всередину і зустрілися з якимось молодим чоловіком, який почував себе повноцінним господарем і запитав у них, хто вони і кого тут шукають, адже вперше їх бачив.

– Ми господарі цієї хати, рідні діти Марії, спадкоємці цього обійстя і землі.

– Ви помиляєтеся, тут інший господар. Ця хата та обійстя належать нам: мені та моїй дружині. Більше господарів, крім нас, тут немає.

– Як це вам?! Про що може бути мова?

– Ми доглянули і організували прощання з вашою мамою. Ми піклувалися нею упродовж двох останніх років, оскільки їй не було кому навіть хліба купити, води до хати принести, а пару останніх місяців вона взагалі не вставала з ліжка, лише лежала. Усе виглядала вас щодня на лавці біля хвіртки, своїх діток до останньої хвилини. Не дочекалася. Ось документи усі, ознайомтесь.

В цю хвилину слова тут були зовсім зайві. Вони усі спізнилися, просто спізнилися діти на кілька років.

Але, вийшовши на подвір’я, діти сказали, що хоч до матері не встигли, але хату повернуть.

Та сусіди заспокоювали господарів, сказали, що зроблять все, щоб хата залишилася їм.

Навіть, якщо рідні діти, то хіба можна претендувати на хату, якщо маму рідну не догледіли?

КІНЕЦЬ.