Моя сестра живе з чоловіком і дитиною зі своєю свекрухою в однокімнатній квартирі. В матері чоловіка характер дуже складний, вони часто сперечаються, не знаходять спільної мови. Але ображатися Валентині немає як, бо всі на купі

 

Моя двоюрідна сестра Валентина працює в невеличкій фірмі з малою кількістю працівників.

В їхньому невеличкому офісі одні жінки, їх там 5, і у кожної з них своя біда, якщо так можна сказати. У Тетяни, наприклад, недужа мама, у Тамари Петрівни – син має важкий характер та зовсім не слухає маму, наробив багато помилок, постійно знаходе одні неприємності, у Ольги – важке розлучення, а у Наталки вже багато років не має дітей.

На тлі їх проблем Валентині і скаржитися гріх зовсім, мені так здається. У неї в сім’ї наче все досить таки чудово: люблячий чоловік, 5-річна дочка, всі здорові і щасливі, як би там не було.

Єдина мрія у Валентини – це власна квартира.

Я цілком розумію її, якщо чесно, адже жити їм доводиться зі свекрухою в однокімнатній квартирі.

– Як – в однокімнатній?, – зазвичай перепитують Валентину малознайомі люди, зі здивованими очима.

– Чотири людини в однокімнатній квартирі? Не може бути такого, це ж важко все як!

– Так і є, – стоїть на своєму Валентина. – Саме в однокімнатній усі і живемо. Дев’ятнадцять квадратних метрів житлової площі у нас. Ми з чоловіком, мама його і наша донька, і так вже шостий рік.

А що робити? Орендувати житло? Це жити в поганих умовах. Все чуже, брудне, невідомо після кого – бр-р-р. А у нас дитина мала. І грошей шкода на це, якщо чесно, віддаєш їх, як у прірву якусь, а оренда зараз дуже велика.

Зайвих немає у нас зовсім грошей зараз. В кредити влазити зовсім не хочеться, ми їх не потягнемо: ні я, ні чоловік. На все життя не хочеться мати великий борг, щоб його в спадок ще нашій доньці залишити. А раптом що трапиться, не зможемо виплачувати – як бути тоді? Боязко якось нам. Виходу немає.

– Важко доводиться зі свекрухою жити вам в одній кімнаті, – співчутливо мою сестру Валентину запитують її подруги.

– Спочатку було важко, звичайно, – зізнається усім моя сестра.

– У моєї свекрухи характер дуже непростий, на жаль. І мовчати вона не звикла зовсім. Сперечалися дуже часто ми спочатку. Не так огірки ріжу, не в ту сторону підлогу мою, ганчірка у мене занадто мокра. Все не подобалося свекрусі в мені. Але зараз простіше стало, все-таки шість років – не жарт. Звикли просто одна до одної, таке життя.

Характер у свекрухи моєї сестри, як, напевно, у всіх літніх людей, дійсно не цукор. Але Валентина намагається не сумувати від того.

– Адже позитивні моменти в спільному проживанні теж є, – бадьоро говорить вона.

– Мати мого чоловіка нам дуже з дитиною допомагає. З садочка забере, коли потрібно, посидить, коли просимо.

Внучка її любить дуже, адже вона дуже добре ставиться до дитини. Не уявляю, як би ми без бабусі своєї жили. Ось минулого тижня на весілля їздили до родичів в інше місто, наприклад, донечку їй залишали.

Сваримося, звичайно, ми і зараз, буває частенько таки.

Втім, довго ображатися один на одного не виходить, немає часу на це і можливості, життя складне, доводиться переключатися.

Просто ніде. Кімната одна на всіх, кухня теж, вже не кажучи про інші місця загального користування.

– Так, у вас і поплакати місця немає, немає де просто побути хоч наодинці, – зітхають співчутливо подруги Валентини.

– Доводиться миритися відразу, витримавши маленьку паузу, – погоджується сумом Валентина. – Дутися ніде та й ніколи. Хоча все одно суперечки трапляються і важко мені через це на душі. Ось пів року тому ситуація була – у чоловіка співробітник поїхав у відрядження кудись за кордон.

На пару років начебто. Запропонував нам пожити в його квартирі, абсолютно безкоштовно, просив просто доглядати за всім і комунальні платити. Квартира хороша, двокімнатна, чиста. Ми зраділи, бабусі сказали, а вона в крик. Куди, мовляв, навіщо, а як же я. Плакала ось прямо в голос. Тиск у неї піднявся. Ображалася на нас дуже.

Свекруха таке робила, вмовляла залишитися з нею, бо важко одній.

Не поїхала моя сестра нікуди, залишилися жити з мамою з чоловіком і дитям. Загалом, зважили все – і відмовилися. Живуть по-старому, модна сказати.

Моїй сестрі не солодко жити зі свекрухою, та вже звикла вона.

Всі родичі кажуть, щоб вони шукали собі окреме житло, бо це нікуди не годиться. А Валентина нікого не слухає з чоловіком. Але хіба це правильно?

КІНЕЦЬ.