Моя сестра в тій Італії заробила синам на квартири, машини і інші розкоші, а на весілля до її молодшого сина ми маємо прийти з зазначеною молодятами сумою. Виходить так, що гості повинні самі за себе заплатити за місце в ресторані і плюс музики, фотографи і тому подібне. – Тітонько, в середньому з людини 5 000 гривень. – То ми разом з дядьком маємо 10 000 принести? І син з невісткою таку ж суму? – Я була не в собі від цього запрошення. Та за ці гроші я б могла собі нову кухню замовити

Моя сестра в тій Італії заробила синам на квартири, машини і інші розкоші, а на весілля до її молодшого сина ми маємо прийти з зазначеною молодятами сумою. Виходить так, що гості повинні самі за себе заплатити за місце в ресторані і плюс музики, фотографи і тому подібне.
– Тітонько, в середньому з людини 5 000 гривень.
– То ми разом з дядьком маємо 10 000 принести? І син з невісткою таку ж суму?
– Я була не в собі від цього запрошення. Та за ці гроші я б могла собі нову кухню замовити.
– 20 000 гривень! Ви серйозно?!
Я глянула на чоловіка, потім на сина з невісткою, шукаючи в їхніх очах бодай натяк на те, що я не одна тут така здивована. Але всі мовчали. Наче так і має бути.
– Це ж виходить… що з нашої сім’ї піде мінімум 20 000 гривень?!
– Ну, так виходить, мам, – знизав плечима син.
– За ресторан, за музику. А ще зачіска, макіяж, костюм…
Я аж відчула, як у мене підскочив тиск. Та я собі нову кухню за ці гроші можу зробити! Або три місяці жити, нічого собі не відмовляючи!
Весілля мало бути гучним. Моя двоюрідна сестра Віра багато років відпахала в Італії, заробила грошей, і ось тепер одружувала другого сина. Я чекала цього дня. Бо знала, що буде шикарно. Вишуканий ресторан, жива музика, дорогі страви. Все мало бути так, як у кіно.
Але виявилося, що кіно – це лише для тих, хто готовий сам собі його оплатити.
Коли в останній тиждень до нас подзвонив племінник і офіційно запросив на весілля, я слухала його голос з радістю. І тут він так спокійно додає:
– Тьотю Олю, у запрошенні ми всім вказуємо, що кожен гість сам сплачує за ресторан, музику і все інше. Це буде приблизно 5000 гривень з людини.
Я аж присіла.
– То ми з дядею мали би заплатити 10 000?!
– Ну, так виходить.
– І син з невісткою ще 10 000?!
– Ну, так…
Я поклала слухавку, а у мене перед очима потемніло. Тобто це вони багаті, але їхнє весілля оплачують гості? Я ще розумію, коли гості самі вирішують скинутися, якщо родина молода, грошей нема, як у нас колись. Але тут…
Та ж вони будинок відбудували за ті італійські євро, машини купили! Хоч би дітей своїх не виставляли на посміховисько.
Я уявила собі цей вечір. Гості сидять, музика грає, столи ломляться від їжі. Але чи буде на душі весело, якщо знаєш, що кожен сидить там і думає: «Це мені зараз обходиться у кругленьку суму»?
– Мамо, – обережно сказала невістка, – може, то так зараз модно? Європа, всі діла.
Я глянула на неї. Вона гарна, розумна дівчина. Але ще наївна. Європа, кажеш? То нехай би й зарплати в нас були європейські, а не такі, що люди по копійці відкладають.
– То що, ми не йдемо? – спитав чоловік.
Я зітхнула.
– Йти треба. Але без фанатизму. Дарунок дамо скромніший. І без тих усіх зайвих понтів із дорогими сукнями й зачісками.
Бо виходить, що весілля не для гостей, а за рахунок гостей. І хоч це справа кожного – вирішувати, як святкувати, але я для себе зробила висновки.
Колись, як моя бабуся розповідала, весілля гуляли всім селом. Всі приносили, хто що міг, бо знали: молода сім’я починає життя.
А зараз? У нас немає грошей на гостей, але заплатіть, будь ласка, самі?
Де межа між гостинністю і комерцією? Якщо гостя запрошують, то він має почуватися бажаним, а не банкоматом.
А що ви думаєте? Це нормально чи вже перебір? Чи погодилися б ви на таке запрошення? Чи, може, я просто не розумію нових тенденцій?