Моя рідна старша сестра Олександра дуже вдало вийшла заміж за хорошого чоловіка і поїхала жити в Німеччину.

Щаслива вона зараз там дуже, життя в неї вдалося, склалося все дуже добре.

У них там свій власний чималий будиночок, як вона каже “невеликий” за їхніми мірками, звичайно.

А для нас так це просто хороми справжні, у нас такі будинки будують хіба лише заможні дуже люди, адже вони не кожному по кишені.

У Олександри там є хороша робота, є гарна машина, та все є, що потрібно для хорошого і забезпеченого життя.

Хоча їхня сім’я вважається в Німеччині таким собі звичайним середнім класом, але нам таке і не снилося з чоловіком в Україні.

Я про такі статки, які має моя сестра, навіть зараз мріяти не можу.

Для мене це ще ті багатства, здається щось неймовірне і нереальне.

Відпочиває моя Олександра з чоловіком щороку не один раз.

Вони подорожують часто навіть на своїй машині, часто літають в різні країни.

Просто рай, а не життя, я вважаю, а тим паче порівнюючи його зі своїм життям.

Ми з моєю сестрою родом з досить таки простої сім’ї.

До її вдалого заміжжя нам закордонні подорожі і не снилися навіть ніколи, ми й гадки не мали, що так складеться життя у моєї сестри.

Тато наш – працював звичайним таксистом, мама медсестра, і жили ми в невеликому районному місті.

Просто Олександра моя свого часу поїхала навчатися в столицю, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися, там вони й познайомилися.

Моя рідна сестра з чоловіком там закінчили навчання, орендували пару років квартиру з першою дитиною, а потім поїхали до чоловіка на його батьківщину.

А я навчатися, чесно кажучи лінувалася, про що зараз шкодую трохи, думала, що мені не так то й важливо вже воно, те навчання.

Я просто закінчила коледж, пішла працювати, зустріла хлопця з звичайної робітничої родини, вийшла за нього заміж, знімаємо маленьку двокімнатну квартиру на крою нашого міста, тут дешевші ціни, є у нас маленький синок.

Перспектив ніяких в житті у нас зараз немає.

Чоловік мій Роман, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, продовжує, як то кажуть, просту таку собі сімейну справу.

Я розумію, що звучить все це трохи смішно, звичайно, але що поробиш.

У нього, на жаль, немає такого бажання заробляти набагато більше для своєї сім’ї.

Якби у мене моя сестра Олександра не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим і дуже буденним життям, але як побачу її яскраві фотографії, на яких вона і її сім’я щасливо посміхаються, радіють життю, аж стає образливо за своє надто похмуре життя.

Моя сестра рідна вся така красива, за кермом машини, на тлі квітів, а ми тут навіть каву в кафе собі не можемо дозволити, та й що там говорити, я взагалі кави не купую на вулиці, завжди готую вдома, адже так економніше.

Спочатку рідна сестра нас не кликала до себе – були складнощі з її громадянством, тай сама поки там обжилася, бо на перших порах було дуже непросто.

А потім другу дитину там народила, всі документи оформила, і ось в тому році приїжджала з дитиною вже до нас, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно.

Ми довго спілкувалися, багато обговорювали і, виявилося, що сестра зараз хоче нас всіх туди забрати, вона так рішуче налаштована, як ніколи.

Наші батьки категорично проти – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть, мама з татом кажуть, що залишаться вдома, в Україні, а ось я замислилася.

Ну що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем ​​життя стає все складніше, рахувати постійно ці мізерні копійки, танцювати перед господинею квартири, якщо зарплату чоловіка затримують, і таке буває.

Бувають такі часи, що ми іноді живемо лише на декретні виплати всією сім’єю.

Життя у нас тут зараз сіре – сходити і відпочити ніде, тільки що з друзями влітку на шашлики з’їздити, і то це для нас справжнісіньке свято.

І то знову ж таки – якщо копійки назбираємо.

У батьків своїх грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них взяти?

Так бідно жити більше не хочеться.

Ось сестра і приїхала до мене з такою серйозною пропозицією: давайте, мовляв, бери свого сина, збирайтеся і їдь до нас, все влаштуємо, починайте збирати просто усі необхідні документи.

Каже, ви спочатку освоїтеся, а згодом і чоловік приїде до вас, будете разом жити, життя налагодиться.

Свекри у моєї сестри досить таки хороші, у всьому допоможуть для початку, жити є де.

Так, звісно, спочатку буде нелегко, і мову вивчити потрібно обов’язково буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться.

Я знаю, сестра мені правду говорить, вона ж добра мені бажає, і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість мого чоловіка, адже він має зовсім іншу думку!

Чоловік мій просто уперся і все – нікуди ми не підемо.

А я живу лише мрією про краще життя, тим паче, що свого житла у нас тут немає, загалом, якщо подумати, то нам зовсім нічого втрачати.

Треба сказати, що і мої свекри дуже хороші люди.

Весь час вірять у світле майбутнє, яке стає все темніше і темніше.

Свекруха моя взагалі вже на пенсії, а до цих пір на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться.

Але виходить саме так, що це саме вони вмовляють мого чоловіка, щоб він залишився вдома, не хочуть, щоб він їхав, бо скоро їм буде потрібний догляд.

А в них він єдиний син.

А мій чоловік своїх батьків поважає, не хоче залишати їх одних на старості років та й каже, що за кордоном жити не хоче, а хоче залишитися в Україні лише.

Що мені робити та як вмовити чоловіка?

Не хочеться жити вже так бідно і рахувати кожну копійку, тим паче нас тут нічого зовсім не тримає.

Та мій Юрко не розділяє мого оптимізму, каже, що добре там де нас немає.

А я вірю, що ми можемо розбагатіти там, як розбагатіла моя сестра.

Хіба не варто скористатися такою можливістю і не будувати хороше життя за кордоном?

Я не знаю, що мені робити.

Хіба мене чекає зараз в Україні хороше життя, коли тут усім зараз важко?

КІНЕЦЬ.