Того дня моя подруга Валентина поверталася до себе додому з заробітків.

З нею в одному автобусі їхали жінки, розповідали про свою складну долю, яка змусила їх бути на чужині.

А сама Валентина вже нікого не слухала, адже знала, що в Італію вона більше не повернеться, буде жити щасливо в себе вдома.

В очах у моєї подруги було щастя, а в кишені 5 тисяч євро.

Зійшовши з автобуса, Валентина, з гордо піднятою головою, попрямувала до свого обійстя такою знайомою та рідною стежиною.

Довго вона придивлялася і не могла зрозуміти, ледь впізнала свою хату.

Ворота перефарбовані не в її улюблений зелений колір, а в якийсь малиновий, аж здивувалася.

Над дорогою квіти, все прополене, дуже гарно, доглянуто так, як би чоловік сам точно не зробив.

Чоловік Валентини Олег за таку справу ніколи б й не взявся, донька теж приїжджає рідко, дитина маленька, а у сина свої турботи, він в райцентрі живе.

Підійшла ближче до воріт – на подвір’ї все не так, все якось по-іншому зовсім.

В голові промайнула думка, що Олег до її приїзду готувався, але ж не може бути такого – він не знав.

Валентина про своє повернення додому нікому не говорила, хотіла зробити сюрприз для своїх рідних та близьких.

Поставила важкі сумки, і взялася відкривати хвіртку, вона рипнула і з хати вийшов Олег.

Довго він приглядався, а потім швидко підбіг до неї.

Далі все як в тумані, нічого не згадає вже: в хаті чоловіка вже нова господиня, їй тут не раді, діти знають, та вирішили не втручатися, адже вони люди дорослі, це вже їх життя.

Олег просив зрозуміти, адже 7 років минуло, як вона поїхала в Італію, а без жінки в селі ніяк.

Навіть на поріг не пустив свою дружину.

Валентина підняла ті торби і попрямувала до старенької хатини, яка їй після мами дісталася і чекала похилена її досі.

Немає паркану там, люди рознесли, ні хвіртки, ні воріт, ні ключів.

Сіла Валентина на старенькій лавці, навіть дітям подзвонити не могла, телефон розрядився.

Та чи є в неї тепер діти?

Нічого в неї немає, лише 5 тисяч євро.

А всі ці роки вона працювала заради сім’ї, висилала їм гроші, приїжджала дуже рідко, адже сеньйора лежача була.

Лише тепер згадалися мамині слова:

“Не їдь, доню, на чужину на ті заробітки, гроші заробиш, а сім’ю втратиш!”

А що тепер робити?

Куди бігти?

КІНЕЦЬ.