Все почалося саме з того, що моя подруга Валентина, 39-ти років, яка вже була на той час розлучена, зустріла 42-річного, двічі розлученого Дмитра.

Три роки тому вони познайомилися на дні народження у своїх спільних друзів, почали спілкуватися.

Відразу вони сподобалися одне одному, і відтоді стали зустрічатися.

До їхнього знайомства їх особисте життя виглядало наступним чином: у Дмитра є дочка від першого шлюбу.

Їй зараз 23 роки, нещодавно вона вийшла заміж, вже має дитину.

А ще у нього є син від другого шлюбу 9-ти років, на якого він справно щомісяця сплачує аліменти, адже він батько, тому зобов’язаний робити це, бо дитина мала.

У моєї подруги Валентини – дві дочки-близнючки 16-ти років, які живуть разом з нею, в її трикімнатній квартирі.

Дмитро же свою невеличку однокімнатну квартиру, де він жив з другою дружиною, залишив їй і синові, сам тепер перебрався на орендовану квартиру.

Дмитро відразу ж діловито обмовив умови їх зустрічей.

Заявив, що двох шлюбів і двох розлучень йому вже досить, тому він не хоче ніяких зобов’язань і більше ніяких серйозних обов’язків брати на себе.

Ніякого спільного проживання типу цивільного шлюбу, він не бажає, просто зустрічі час від часу.

При цьому сама Валентина теж цьому дуже зраділа – її все повністю влаштовувало, адже теж мала попередній не дуже вдалий шлюб.

Побутове сімейне життя їй набридло вже давно, ще до розлучення.

Перший час все було ідеально: зустрічі 2-3 рази в тиждень, зрідка спільний вихід у світ – в гості на дні народження друзів, у кіно, кілька разів були в театрі, влітку на тиждень їздили кудись в санаторій.

Валентина сама була повністю задоволена своїм життям, яке у неї зараз склалося.

Чоловік є, але немає всього іншого, що найчастіше приносить в життя жінки чоловік: немає необхідності його обслуговувати в побуті, купувати йому продукти, готувати, годувати, мити за ним посуд, прати-прасувати його одяг, дивитися на його поганий настрій щовечора після роботи, відповідати за «погоду в будинку» та інше.

Валентина була впевнена, що задоволений таким життям і сам Дмитро.

Він сам перший запропонував такі відносини, і був позбавлений всього того, на що скаржаться чоловіки, які мають свою сім’ю: ніхто не просить грошей, утримання і подарунків.

І ось рік тому, несподівано, Дмитрові раптом захотілося зруйнувати цю, практично, ідилію таку сімейну. він якось змінив бачення на їх стосунки з Валентиною.

Дмитро раптом став натякати Валентині на те, що йому важко оплачувати свою орендовану квартиру і одночасно платити чималі аліменти синові, що дочка недавно стала мамою і їй треба чимось допомагати, що мама його, а вона у нього живе в райцентрі недалеко від міста, погано себе почуває і теж треба допомогти, що з його однокімнатній орендованій хрущівки далеко добиратися до роботи.

А ось від самої Валентини – всього то 2 зупинки на метро, у неї гарна і простора велика квартира, просто мрія, а не житло.

І такі розмови були кожного дня, таке враження, що Дмитро лише про це думав вдень і вночі.

Сама Валентина відразу зрозуміла, звідки і куди вітер дме: звичайно, якщо б він переселився на її територію, то непогано б заощадив на платі за оренду квартири.

Ось тільки у жінки ніякого бажання отримати співмешканця не було, вона вже звикла до життя, в якому лише вона одна господиня.

Її все влаштовувало як є, та й дочки навряд чи були б у захваті від «вітчима».

Вони хоч і визнали право своєї мами на її особисте життя, але бачити якогось, зовсім їм чужого, чоловіка в домі, який сильно змінить не в кращу сторону їх налагоджений сімейний побут, вони категорично не бажають і тут Валентина повністю на їхньому боці. Їй це теж не треба.

Натяки Дмитра Валентина довго і наполегливо пропускала повз вуха, хіба що зрідка неуважно підтакував: так-так, проблеми, але вони у всіх, життя таке, тай їм немає на що скаржитися, стосунки у них добрі.

Розумна людина давно б зрозуміла, що про спільне проживання на її території і мови не може бути, але Дмитро все ніяк не заспокоюється, продовжує.

Тоді Валентина вже вирішила: якщо чоловік вже заговорить прямим текстом, і поставить питання перед нею про переїзд в її квартиру, доведеться розлучатися їй, виходу іншого вона зовсім не бачить, хоча і шкода їй.

В тих відносинах гостьового шлюбу, що є зараз, її все влаштовує, і останнє, чого вона хоче в цьому житті – це знову жити з чоловіком на одній території.

Але хіба вона вірно робить? Невже це нормальне життя?

Така ось історія моєї давньої подруги Валентини. Виявляється, що в сучасному світі життя «без зобов’язань» для жінки – це ще пів біди. Важливо, щоб на шию не сіли.

Я навіть не знаю, як правильно вчинити в цій ситуації, що порадити подрузі.

Але я б не хотіла такого життя. Хіба так можна бути щасливій?

КІНЕЦЬ.