Моя новоспечена свекруха, коли мій син попросив добавки, взяла недоїдену сосиску зі своєї тарілки та поклала її Микиті. У той момент я просто втратила мову.

Микита, будучи ввічливою і вихованою дитиною, нічого не сказав, але по його обличчю я зрозуміла, що він сильно засмутився. Він навіть не торкнувся сосиски, лише подякував і сказав, що більше не голодний. Я вийшла заміж два місяці тому.

Ми з Дмитром розписалися без пишних церемоній. У мене є син Микита від першого шлюбу, йому сім років, і зараз ми з Дмитром чекаємо на спільну дитину.

Марта Леонідівна, мати чоловіка, запросила нас на вечерю на честь Дня Святого Миколая.

Це була наша перша спільна зустріч після весілля, і я, як будь–яка жінка, хотіла справити гарне враження.

– Сідай, доню, – сказала свекруха з усмішкою, коли ми зайшли до її квартири.

– Я приготувала найсмачніше, щоб ти відчула, як у нас прийнято в сім’ї. Квартира свекрухи була трохи старомодною, але затишною та чистою. На столі стояли котлети, сосиски, салат з варених овочів та велика каструля супу.

Я подумала, що, можливо, не все ідеально, але вечір обіцяв бути приємним. Вечеря почалася спокійно. Микита їв суп і нахвалював, що він «смачний, майже як у мами».

Марта Леонідівна сяяла від гордості. Але потім сталося те, чого я ніяк не очікувала.

Коли Микита з’їв пюре і котлету і попросив добавки, свекруха взяла свою тарілку, на якій лежала надкусана сосиска, і спокійно переклала її в тарілку сина.

– Їж, хлопче, бо я вже наїлася, – сказала вона з усмішкою. Я завмерла в шоці.

– Вибачте, а чому ви дали йому свою недоїдену сосиску? – Запитала я, намагаючись говорити спокійно.

– А що такого? Він же дитина, йому все одно. До того ж це домашня сосиска, а не якась магазинна, – відповіла свекруха так, ніби нічого дивного не сталося. Микита мовчав, а Дмитро лише розгублено глянув на мене, ніби не розумів, чому я так обурилася.

– Я, загалом, можу сам знайти для нього щось свіже, якщо він ще голодний, – сказав Дмитро, але ситуація вже вийшла з-під контролю. Марта Леонідівна почала пояснювати, що я «надто драматизую» і що вона виросла в умовах, де ніхто не надавав таким дрібницям значення.

– Знаєте, Марто Леонідівно, якщо ви не проти, я більше не приходитиму сюди. І мій син теж, – сказала я, щосили намагаючись стримати емоції. Свекруха зблідла.

– Це вже нахабство! Я ворог вашій дитині, чи що? Я ж з найкращих спонукань! І взагалі, хіба хтось помер колись від половини сосиски? – обурено сказала вона, але я більше не хотіла її слухати. Вдома ми з Дмитром довго сперечалися.

– Ти не розумієш, це важливо! Це неповага до мого сина та до мене! – казала я.

– Ти ж знаєш, мама трохи дивна, але вона не хотіла нічого поганого, – намагався заспокоїти мене Дмитро.

– Невже заради мене ти не можеш просто заплющити на це очі? Але заплющити очі я не могла.

Я згадала, як на нашому весіллі Марта Леонідівна натякнула, що «тепер Дмитро одружився на «жінці з причепом». Згадала, як під час заручин вона сказала: – Ти ж розумієш, що тепер мій син утримуватиме не тільки тебе, а й твою дитину?

– Утримувати?

– Здивувалася я тоді.

– Я працюю і сама забезпечую свого сина. Свекруха лише посміхнулася й промовчала. Після тієї злощасної вечері я твердо вирішила більше до неї не ходити. Дмитро пообіцяв поговорити з матір’ю та пояснити їй, що така поведінка неприпустима.

Але в мене вже з’явилися сумніви, чи це допоможе. Жити з чоловіком, у якого така мати, виявилося набагато складніше, ніж я уявляла.

А як би ви вчинили на моєму місці? Може, я справді надто гостро реагую?

КІНЕЦЬ.