Коли моя невістка Ганна вперше приїхала жити в наше село, я одразу зрозуміла, що їй буде нелегко звикнути до сільського життя. Вона виросла у великому місті і, схоже, зовсім не була готова до реалій сільського побуту.

Я бачила, як вона корчила гримаси, коли я збирала яйця в курнику, і як вона відмовлялася торкатися корови, коли я запропонувала їй спробувати її подоїти.

“Ні, дякую, я краще подивлюся,” – жартувала вона щоразу. Одного ранку, поки ми снідали, я не втрималася і запитала її прямо:

“Ганно, чи не хочеш ти навчитися чомусь з того, що ми тут робимо? Може, доїння корів чи збирання врожаю?” Вона зітхнула, покрутивши в руках чашку з кавою.

“Я розумію, що це важливо для вас, але мені це здається таким… незвичним.

Я завжди жила в місті, і мені важко уявити себе в таких ролях.” Я зрозуміла, що потрібний інший підхід. “Можливо, є щось, чому б тобі було цікаво навчитися?

Чомусь менш… брудному?” Ганна замислилась. “Мені завжди подобалося щось створювати чи вирощувати.

Можливо, я могла б допомогти вам у саду?

Це не так уже й далеко від квітництва, яким я займалася на балконі своєї квартири.” Це був чудовий початок. Ми почали з того, що я показала їй, як доглядати городні рослини.

Ганна швидко втяглася в цю справу, і незабаром вона вже сама розповідала мені про різні сорти помідорів та перців, які хотіла б спробувати виростити.

Згодом Ганна стала більше часу проводити з саду, і її розмови телефоном ставали все коротшими і рідшими.

Вона почала цінувати спокій та простоту нашого сільського життя. І хоча вона так і не навчилася доїти корів, зате знайшла своє місце тут, у нашому маленькому райському куточку.

КІНЕЦЬ.