Моя невістка навіть чай правильно заварити не вміє. А її стравы — це просто жах»: свекруха чистить картоплю й розкладає по банках

— Нащо ти чистиш стільки картоплі й запихаєш її у трилітрову банку? І чого тобі цілий казан борщу, якщо живеш сама? — запитала я в подруги.

— Це все для сина. Мені його шкода, — зітхнула вона. — Його дружина й чаю нормально не приготує. Що вже казати про їжу — то або напівфабрикати в мікрохвильовці, то доставка. Постійно щось заморожене, пересолене, жирне… А він же не залізний. Шлунок не вічний. Ось і нарізала салат, зварила борщ, поклала картоплю в банку. Нехай хоча б раз поїсть як людина — домашнього. Прийде з роботи, відкриє банку — і суп готовий. Або м’ясо з картоплею на сковорідку — швидко та смачно.

Тепер я розповім цю історію від себе. Може, тоді зрозумієте.

Я не з тих свекрух, що лізуть у кожну щілинку сімейного життя дітей. Не втручаюся. Мій син сам обрав собі дружину. Вона, здається, непогана, ввічлива. Але… готувати не вміє. Головне — не хоче вчитися. У неї позиція така: ми обидва працюємо — значить, і вдома все порівну. Готуємо разом. Теоретично — правильно. Але на ділі? Локшина швидкого приготування, смажені пельмені та соуси з пакетиків.

Кудись поспішають завжди. Усе на бігу. Швидше поїсти, швидше лігти. Куди так женуться? У Instagram? У TikTok? У них же навіть дітей нема. Чому б не приготувати нормальну вечерю? Чому не подбати один про одного?

Ви запитаєте: звідки я це все знаю, якщо не лізу в їхні справи? Ось звідки. Мій син частіше зачастив до мене. Приходить і просить їсти. Так, між ділом: «Ма, є щось перекусити?» Спочатку гадала — балується маминим борщем. А потім прямо спитала: «Ти у себе вдома взагалі щось їси?»

І він розповів. Так, готують. Інколи. Але переважно — замовляють. Швидко, не смачно й дорого. Бувала у них у гостях пару раз — усе смачно, красиво… Але, як виявилося, це все — ресторанна доставка. Підігрівають, викладають у тарілки — от і вся вечеря.

Я ледь не заплакала. Він у мене не принц, звісно. Чоловік, що працює по десять годин, приходить додому й їсть булку з сосискою. А вона? Як майбутня мати, так годуватиме й дитину? Бургерами з коробки?

Ні, я не хочу нав’язуватися. Не піду вчити її готувати — запізно. Якщо її мати не навчила, то я тим паче не впораюся. Тільки відносини погіршу. Нащо мені це?

Тому я роблю по-іншому. Чищу картоплю, варю м’ясо, розкладаю по банках. Приносить додому — їсть. У мене після роботи є час. Що мені ще робити — серіал дивитися? Краще борщу зварю. Це не подвиг, не шахта. Просто турбота. Материнська.

Можете казати, що так допомагати не варто. Що він дорослий. Але коли він стоїть на порозі, голодний, втомлений — моє серце не витримує. Я ж мати. І не розумію цих нових жінок. Готування — це не приниження, не каторга. Це любов. Проста, тепла, щоденна.

А я, мабуть, просто старію. І не встигаю за цим новим світом, де доставка ближче, ніж казанок.