Минулого року я їхала поїздом, і зі мною трапилася досить неприємна, але водночас кумедна історія.

Їхати мені було кілька днів. Першого вечора я пішла, вмилася, повісила свій рушник для рук поруч із собою і лягла спати.

Я спала на верхній полиці, а внизу була жінка років близько 50 років.

Раптом я помітила, що мого рушника на місці нема. За кілька хвилин його принесла моя супутниця.

Я їй сказала, що рушник – засіб особистої гігієни, і ним користуватися має одна людина, тобто я в даному випадку. Вона прийняла незадоволене обличчя і лягла читати газету.

Я дістала свою книгу і перемістилася в інший світ.

Через пару годин супутниця знову взяла мій рушник і вийшла з купе. Моїй аrресії не було межі. Я не могла повірити, що це трапляється зі мною.

Коли та повернулася, я вирішила її провчити.

Я вилила на рушник клей ПВА. Коли жінка знову вийшла, я сіла чекати на її реакцію.

Чекати довго не довелося: через пару хвилин вона з криками увійшла до нашого купе зі склеєними бровами та віями. Як я тоді сміялася… мій сміх і крики моєї попутниці почув, мабуть, весь поїзд.

Ну а що, я вважаю, вчинила правильно, і зви нувачувати мене в чомусь не варто.

КІНЕЦЬ.