Звуть мене Дарина і трапилась зі мною дещо печальна ситуація. Коли я дізналась про свою вагітність, то була впевнена, що Костя покличе мене заміж. Та цього, на жаль, не трапилося. Можете собі уявити, якою подавленою я була.

Особливо коли усвідомлюєш, що ця вагітність і була запланована для того, аби одружитись із Костянтином. А тут ще й мама зі сторони сидить і підганяє, нібито вік уже такий, щоб їй внуків подарувати.

Ну, ось, подарувала. А тепер залишилась сама на руках із дитиною і мама навіть не думає мені допомагати. Моя дитина – мої проблеми.

Я це прекрасно розумію. Якщо натворила такого, то сама мушу розбиратися. Але ж для того нам і потрібні близькі люди, щоб допомагати, розраджувати, підтримувати.

Моя матір звикла жити тільки для себе. А мене вмовляла родити дитину тільки для того, аби на лавочці подругам похвалитися. Адже всі вони вже внуків мають, розповідають, як весело з ними бавитися. От для того і моїй матері потрібно було, щоб я завагітніла.

От я й послухала, тепер маю на руках дитину від чоловіка, який нічого мені не обіцяв, одружуватися не пропонував. Попри те, що любила його я шалено. Окрім цього всього тепер я ніде не працюю. Самі можете уявити, як важко мені фінансово. Мама лише інколи дає декілька сотень із пенсії, решту витрачає лише на себе і свої потреби.

Довелось якось крутитись і в нічні зміни виходити на роботу офіціанткою. Про сон можна було вже сміливо забути. Сказати, що мені образливо – не сказати нічого.

Хіба може рідна матір так байдуже ставитись до доньки та її життя?

КІНЕЦЬ.