Я метушилася на кухні, адже от-от з роботи мав повернутися мій чоловік.

Хотілося приємно його здивувати, отож я запланувала приготувати його улюблену страву – апетитне тушковане м’ясо з овочами. Тим часом наші діти, Максим та Анастасія, грались у своїй кімнаті. Раптом пролунав легкий стукіт у двері. Думаючи, що це батько, діти кинулися відчиняти.

– Дивись, мамо!

Бабуся з дідусем приїхали! – вигукнула Анастасія, наша молодша донька, її обличчя сяяло від радості.

Коли двері відчинилися, свекруха увійшла всередину, несучи в руках повні торби з села. Тим часом мій свекор пішов гратися з онуками. Спостерігаючи за цією зворушливою сценою, я пішла у ванну та почала плакати.

Я заздрила, що моєму чоловікові пощастило мати таких турботливих батьків.

Своє дитинство я пригадую із сумом. У моїх дитячих спогадах не збереглися ніжні поцілунки на ніч, теплі обійми, чи навіть слова гордості від моїх батьків.

Я постійно намагалася привернути їх увагу, робила усе можливе, щоб заслужити їхнє визнання.

Я добре вчилась, гарно малювала та старанно виконувала домашні обов’язки. Проте мої зусилля залишалися непоміченими та недооціненими. Кожну сердечну листівку, яку я виготовляла, бездушно викидали наступного дня.

Якщо хтось із моїх друзів пропонував мені печиво чи цукерки, я старанно зберігала їх, щоб потім дати батькам. Літом я з любов’ю збирала яскраві польові квіти, щоб подарувати їх мамі. Вона сварила мене за те, що я приношу додому якісь бур’яни, хоча я хотіла зробити їй подарунок від щирого серця.

Навіть попри те, що я добре вчилася, мама знаходила причини на мене сварити.

Через це я виросла невпевненою в собі людиною, хотілося всім доказати, ніби я чогось варта. Мене охоплювала заздрість, коли друзі розповідали про своїх люблячих бабусь.

Моя ж бабуся рідко хвалила мене, а її візити були нечастими.

Безперервний потік зневажливих зауважень від неї лише посилював моє відчуття неповноцінності. Часом я навіть сумнівалася, чи не сталася якась плутанина в пологовому будинку, коли мене помилково переплутали з іншою дитиною.

На щастя, зараз у мене любляча та повноцінна сім’я. Чоловік є моєю непохитною опорою і підтримкою, він щодня засипає мене компліментами та підбадьорює. А син з дочкою прагнуть досягти успіхів у навчанні, щоб потішити мене.

Я плекала надію, що з часом мої батьки зміняться, особливо тепер, коли у них є маленькі онуки.

На жаль, моя мама часто забуває про елементарний вияв уваги, вона навіть не пам’ятає про дні народження онуків. Моя ж молодша донька навіть не знає, як виглядають її бабуся з дідусем.

На щастя, мої свекри зовсім інші. Кожні вихідні вони залюбки відвідують своїх онуків, приносять їм солодощі та проводять з ними час.

Моя свекруха завжди допомагає мені з домашніми справами й ніколи не втрачає можливості похвалити мої навички домогосподарки.

Хоча її слова схвалення приносять розраду моєму серцю, я все ще прагну схвалення власної матері.

Спочатку я робила спроби поговорити з мамою, адже все ще надіялась на розуміння з її сторони.

Однак мама зневажливо заявила, що я вигадую собі проблеми.

Тепер я відчуваю, що більше не прагну їхньої присутності.

Не зважаючи на те, що вони мої батьки, ці люди стали для мене чужими.

Відсутність у них інтересу до розвитку стосунків з онуками змушує мене утримуватися від наполягань. У моїх дітей є я, яка готова віддавати їм усю свою любов і турботу. Вони – моє найбільше джерело щастя і реалізації в цьому світі.

Що б ви порадили цій жінці?

КІНЕЦЬ.