Моя мама плакала від щастя. Вона стояла, затискаючи мене в обіймах, і повторювала, як гордиться мною. Бабуся ледь стримувала сльози, намагаючись поправити квітку на моїй сукні. А Володя – мій Володя, – стояв поруч у класичному чорному костюмі, тримаючи мене за руку. І всі довкола дивилися на нас із такою щирою радістю. Вони не знали одного – уся ця історія була просто виставою.

Так, усе було несправжнім. І зараз я хочу поділитися з вами, чому ми з Володею пішли на це, як усе організували та як тепер живемо із цим.

Мене звати Галина, мені 29 років. І хоча я маю хорошу роботу, стабільне життя та щасливі стосунки з Володею, моя родина вважала мене “неповноцінною”. У нашому маленькому містечку дівчина, яка живе з чоловіком “у гріху”, як каже бабуся, викликає хвилю пересудів. Що вже казати про маму, яка кожне родинне свято починала з:

– Галинко, коли вже весілля? Сусідка Ганна щодня питає!

Спочатку я намагалася віджартовуватися: мовляв, ще не нагулялася. Але на четвертому році стосунків жарти більше не працювали. Мама стала сумнішою, бабуся почала заводити розмови про те, що “час не чекає”. І навіть батько, який зазвичай не втручався в такі справи, якось мовив:

– Галю, ти ж доросла дівчина. Як це так – без вінця?

Я була на межі, але найбільше мене дратувало, що вони не розуміли нас із Володею. Ми були щасливі без штампів у паспорті. У нього було переконання: шлюб – це лише формальність. Він казав:

– Галю, я люблю тебе і залишуся з тобою, хоч і без каблучок. Шлюб нічого не змінить, ані в кращу, ані в гіршу сторону. Це просто традиція, яка зараз мало що значить.

І хоча я погоджувалася з ним, я все одно відчувала важкість. Це тиск. З боку рідних, сусідів, навіть друзів. Моїй подрузі Оксані, яка привела дитинку на світ без шлюбу, тепер не дають спокою “добрі люди”, питаючи, чи справжній це батько її сина. Я не хотіла такого для себе. І тому вирішила діяти.

Одного вечора, коли ми з Володею дивилися фільм, я повернулася до нього з ідеєю:

– А що, якщо ми зіграємо весілля для родини? Тільки це буде… фейкове весілля.

Він подивився на мене, як на невиспану.

– Це як?

– Ми замовимо церемонію, запросимо найрідніших, зробимо все, як вони хочуть. Але це буде лише вистава, без жодних документів.

– Галю, це не мудро. Чому ми повинні це робити?

– Бо я більше не можу слухати їхні докори. Це для них, не для нас.

Я пояснювала, як важливо для моєї бабусі, щоб її онука вийшла заміж “як слід”. Як мама мріє про це з моменту, коли мені виповнилося 20. А ще – як це полегшить наше життя, позбавивши нас нескінченних запитань.

Мене підтримала подруга Оксана. Вона розповіла про компанію, яка займається організацією “весіль під ключ”. Їхня послуга включала все: від оренди сукні та костюма до акторів, які грають свідків і гостей, якщо потрібно. Звісно, все це було без офіційних документів. Просто шоу.

– Ти серйозно? – запитав Володя, коли я показала йому сайт компанії.

– Так, – відповіла я. – Це найкращий спосіб уникнути конфліктів. Ми витратимо трохи грошей, але потім нарешті матимемо спокій.

Довго переконувати його не довелося. Він розумів, як важко мені жити під цим тиском. Ми погодили дату та розпочали підготовку.

День “весілля” видався ідеальним. Сонячна погода, невеличка церемонія в орендованій альтанці. Володя у класичному костюмі, я в ніжно-білій сукні. Бабуся сиділа в першому ряду й витирала сльози щастя. Мама обіймала мене після церемонії, примовляючи:

– Дякую, доню. Тепер я можу спокійно спати.

Ми зробили кілька фотографій, організували невеличке частування для найближчих. Усе виглядало настільки справжнім, що навіть я на мить повірила, що ми насправді одружилися.

Минув рік. Життя стало спокійнішим. Бабуся більше не питає, коли весілля, а мама радіє, що “її дівчинка” тепер “у сім’ї”. Володя іноді сміється з цієї історії, але каже, що радий, що ми це зробили. А я не знаю, чи правильно вчинила.

З одного боку, мені стало легше. Ми зберегли свободу й уникаємо конфліктів. Але з іншого боку, мене не полишає відчуття, що я обманула свою родину. Вони щиро вірять, що ми одружені. Їхня радість справжня, навіть якщо весілля було фейком.

Я розумію, що кожна сім’я має свої цінності. Для моїх рідних важливий шлюб, і я дала їм це, хоч і несправжнє. Але чи правильно це? Чи мала я право на такий обман заради спокою? І що буде, якщо вони дізнаються правду?

Дорогі читачі, я пишу це, бо шукаю вашої поради. Чи варто було йти на такий крок? Можливо, ви теж стикалися з подібним тиском? Як ви вирішували такі ситуації?

Чекаю ваших думок. Галина.

Джерело