Моя кума з Італії приїхала не надовго, ще й в село до мами, де живу і я, то ж гріхом було не зустрітися. Домовилися завчасно, що в неділю десь на 5 годину вечора я у них.

Я ж як уявляла, що Віка мене чимось італійським частувати буде. Яким було моє розчарування, коли на столі замість делікатесів я побачила венігрет, смажену рибу з кістками і… не повірите, каструлю з борщем.

– Чим хата багата, тим і рада, – сказала тітка Рузя, мама Віки. Виявляється, все це вона готувала, за свої продукти і гроші.

Я аж розгубилася. Дивлюся на Віку – а вона, здається, зовсім не вбачає нічого дивного. Весело розповідає, як тяжко їй було оформити документи на квартиру в Тернополі, як довго обирала шпалери і як дорого обійшлася кухня з Італії.

– То в тебе вже своє житло тут? – перепитала я.

– Так, нарешті здійснилася моя мрія, – Віка гордо підняла голову. – Із документами намучилася страшенно, але ж тепер усе офіційно.

– Я не втрималася:

– А коли новосілля?

– Ой, не знаю, – махнула рукою подруга. – Поки там порожньо, навіть чайника немає.

– Я тільки мовчки кивнула. А на столі, тим часом, все той же венігрет і борщ.

– Вікусь, ти ж в Італії живеш, – не втрималася я. – Хоч би щось італійське привезла.

– Та навіщо? – щиро здивувалася Віка. – Тут усе своє, домашнє, натуральне.

Я ледь не подавилася тим венігретом.

– Віко, та ти що? Я ж думала, що ти хоч якісь оливки привезеш, чи сир, чи може пляшечку доброго “червоненького”…

– Ти б ще устриць попросила! – пирхнула Віка. – Чого ти таке вигадуєш? Я приїхала додому, а не на ресторанну дегустацію.

Я мовчки відсунула тарілку. Це вже занадто. Віка в інтернеті викладає фото з дорогих ресторанів, то з макаронами, то з морепродуктами, а тут навіть на кілька канапок із червоною рибою пожаліла?

Тітка Рузя, здається, відчула, що щось не так, і почала наливати мені борщу.

– Їж, доню, смачного!

– Дякую, я вже ситенька, – усміхнулася я натягнуто.

Віка тим часом жваво розповідала, як ходила в Італії на розпродаж і купила собі нову сумочку. Я краєм ока побачила її телефон – останню модель, явно не з дешевих.

– А подарунки? – запитала я жартома. – Віко, ну хоч магнітик якийсь з Риму привезла?

Подруга засміялася:

– Ти що, мені часу не було! Та й валізу не хотілося набивати всякими дрібницями.

Отакої! Немає часу, немає місця у валізі, немає бажання купити щось для друзів… А якби я так вчинила? Якби приїхала до неї в Італію і замість гостинців привезла їй каструлю борщу?

Раптом у мене промайнуло в голові – може, я щось не так зрозуміла?

– Вікусь, а ти хоч батькам щось привезла?

– Та звісно! Ось, мамо, тобі крем для рук, кажуть, дуже класний, і ще знижка була!

Тітка Рузя усміхнулася, але якось невпевнено. Я зрозуміла – навіть для рідної матері Віка не витратилася.

Я більше нічого не сказала. Допила чай і швидко зібралася додому.

По дорозі йшла й думала – чому люди так змінюються? Віка так любить хизуватися своїм життям за кордоном, але при цьому жодного разу не повела себе так, як личило б справжній подрузі.

А як ви вважаєте – це просто риса характеру чи, можливо, життя в іншій країні змінює людину?

Джерело